Невідоме Розстріляне Відродження - Павло Коломієць

дзвенять і хихочуть чиїсь бубенці… Летить кудись трійка надхненна Батиєва — лиш пил золотий на чотири кінці… «Меди, що ми пили, і губи, що любили…»
Меди, що ми пили, і губи, що любили, і золоті сади, де слалися столи, одграли, одцвіли… В сади одзолотілі задумливі шляхи чужинців привели. І дивиться село обличчям білим-білим кудись, де тліє день і настає імла… Покинуте гніздо – над тим острішком милим, де вечір прилітав на райдузі крила. І дивиться село з-під білої хустини на срібний слід полозь, що завезли життя. О тіні гордих чол, що збуджували стіни! Куди ти проллялась, о чашо золота? «О полку, полку! Гори брані…»
О полку, полку! Гори брані у тумані моїх очей. У перевитій кров’ю рані ще б’є крило і меч рече. Доволі світлих сліз Горині у срібній чаші сліз моїх. Коли ж задумливій Волині настане іскритися сміх? Синіє в вічність цвіт билини. О беззахисно голубий! Ще зберігають світлі глини блакить очей і сонце вій. Ще кожна п’ядь дзвенить на грані і кожен крок – по струнах ран. О полку, полку! Поле брані ще перемиє світла рань. «На щастя сакви приторочені…»

«… і пам’ять ніжних на землі».

В. Блакитний На щастя сакви приторочені, на славу вигнуті луки — це нас на сідла позолочені колись підносили віки. І бистрі коні, сріблом ковані,