Невідоме Розстріляне Відродження - Павло Коломієць

і повні стріл сагайдаки… Це ми – комонні і шиковані у Святославові полки. І килими, й зелене клечання, і через сідла – красна дань: і полонена Половеччина, і золота Тмутаракань… …Бредем в колошах десь по Ніжині. Боїмся вітру і води — і не комонні, і заніжені, і без оружної ходи. По нас ні дзвону, ні віхолиці, і не співає турів ріг. Ми розбрелися по околиці — полки, що збилися з доріг. «Степи безводні. Безрибні ріки…»
Степи безводні. Безрибні ріки. Гаї порожні. Безлюдні села. Зросли у серці тривожні крики… Мій дім – руїна. Мій край – пустеля… І серце гине в жалях холодних. В глибинах смутку. В безоднях втрати. Стоїть над світом в думках-безоднях в свитині драній старенька мати. Старого шляху сумна обнова… І вітер кришить знайому хустку… Хоч крихту правди, хоч відгук слова у цю країну, в країну-пустку! «Остання мить перед заходом сонця…»
Остання мить перед заходом сонця. В куточку смітника всміхнулося життя. Замурзане дитя з порожнього віконця — листочком золотим забавлене дитя… Листочком золотим, що кинула тополя з вогненного гілля, що високо вгорі… Краєчком усмішки мені всміхнулась доля — сльозою першою вечірньої зорі. Краєчком усмішки, листочком із тополі, замурзаним дитям з порожнього вікна… З високого вікна – останній промінь волі, з-за перехрестя ґрат – останній погляд дня… «Підводить темний час нерадісне обличчя…»
Підводить темний час нерадісне обличчя.