Невідоме Розстріляне Відродження - Павло Коломієць

І мою колись допишуть повість сірі дні – не плугом, а свинцем… – Ех, ви, дні, ви, дні мої соснові, гарно в вас занурювать лице! Обід в Лебедині
По світлих маківках проходить дивний Спас. В медово-золотих садах сіяють ризи. Обід в Лебедині. Господь, як голуб сизий, У світлій корогві проходить мимо нас. Моління скінчено. Стихає думно бас. Й гріховно дивляться з розісланої свити Дари землі: хмільний медовий квас, Опуклі яблука і груші соковиті. Посядем в холодку. Хай мружиться на нас Крізь віти золоті Господнє світле око. Піднесені чарки благословили час, Віконця келій, небо і бароко… Піднесено дзвенить, мов просвітлілий, глас, Вітає чесний мир у доброму здоров’ї, І мати-ключниця всміхнулася до нас З-під брів, уславлених на всьому Придніпров’ї. Не тчуть уже тепер такий ясний атлас… І хтось зідхає з нас зідханням многогрішним. І яблуко бере… Та тільки в чарці Спас — Рятунок серцеві, дарований у вишнім. В ділах Всевишнього хто з нас не невіглас? І наш отаман – дудля знаменитий — Призовно крякає і попускає пас, І налива чарки допиті й недопиті. По маківках дзвіниць проходить світлий Спас. В медово-золотих садах біліють свити, І тіні стеляться від келій сумовиті, І вулії шумлять, і мрійно ллється час. Мрія
Стихнеш, втомишся, мій буревію, К дому повернешся сам… Вернешся, сину, я голову змию, Білу сорочку подам. Славу прокляту – шолом і оружжя — Я в бур’яни занесу… Виведу в поле, де кречети кружать Золотогриву красу. Спражився спрагою, вбігався бігом… О, як обвітривсь в вітру! Стіл застелю тобі скатертю-снігом, Порох на вікнах зітру. Виросли яблуні, стали високі. Спатимеш ніч у саду… Спатимеш – журно шумітиме сокір Десь угорі, в холоду. Стихли бої. Одгули буревії. Світяться зорі на тихий Бахмут.