Невідоме Розстріляне Відродження - Павло Коломієць

Вітер колише комишеві вії, Де тільки води пливуть та й пливуть. «Легенди і мрії зростають за нами…»
Легенди і мрії зростають за нами. Ми глянули зорями в пітьмі путів. І журні надії, навіяні снами, — За нами, за нами – в легендах братів. Сніги замітають сліди наших коней, В долинах вітчизни – безодня зими. В холоднім безум’ї, де серце холоне, Загоне, загоне, загубимось ми. Ввійдемо піснями в нащадків світлиці, Журбою і дзвоном задумливих струн, Як крик Морозенків, як клич Остряниці, Як заклик з темниці, що кликнув Супрун. «Шаблею, шаблею бистрою, співучою…»
Шаблею, шаблею бистрою, співучою, вітряною крицею, вигнутим крилом — снилося: під Мірчею, під камінною кручею осінь продзвеніла над моїм чолом. І дивлюсь я місяцем гірко, затуманено із-за хмари срібної, в журному жару. І ніхто не відає, що мене поранено, що блакитним місяцем вранці догорю. Що голублю пальцями кудрі осокорові, іскрою журливою сріблюся в вікні, що хилюся зраджено головою к борові, голубою скронею к рідній стороні. «Ясногородка. Хвища у полі…»
Ясногородка. Хвища у полі. З Києва б’ють сніги. На вітрі-вітрі, в срібній віхолі я подивлюсь навкруги. В’ються і в’ються срібні пороші в полі, де тільки я. Де твої соші, світлі, хороші, ніжна країно моя? Все, що від тебе. Все, що від волі. Що не лягло в береги. Ясногородка. Поле в віхолі. З Києва б’ють сніги.