Невідоме Розстріляне Відродження - Павло Коломієць

«Чарки не торкані. І вже немає дня…»
Чарки не торкані. І вже немає дня. Надходить вечір, сумом оповитий. Іде далекий гість, і вість його трудна, і хилить гриву кінь його підбитий. Киреї скинемо. Не буде більше чти ні корчмі степовій, ні славним дітям Трої. Підбитий, мовчазний – з-під Мірчи, де брати, дійшов славетний час. Розійдемось, герої… Розійдемось в степах. Хай затягають дні рубцями борозен шляхи розбиті волі. Не буде більше чти ні шаблі, ні струні, ні учті січовій у Насті Горової… Блакитний[19] пейзаж
Де хмара* пролляла блакитну акварель, криничка сріблиться. Пішла рости щириця*. Всміхається в траві ромашка білолиця. На повний виднокруг підноситься орел*. І янгол* радости благословляє їх — простерті на ліси і на Чернігів крила… І голос гайовий*, і заболотний* сміх — усе, усе за те, щоб нива золотіла. І серце тішиться, й розходиться брова*. Походжує в садку тютюнник* гордовитий: пора б пасинкувать… й долонею, як діти, квітчасті голови до серця пригріва. Шумить зелений* дуб – умитий, просвітлілий. І сокір голубий ще й не притих від сліз. І світиться крізь них і крізь далекий ліс малюнок Києва – блакитно-білий, білий. Ліра
…І приніс до Золотої Брами не меча, а вбогу ліру син. Й пригорнув, обвіяну вітрами, голосну і ніжну, до колін. І в пилу, де куряться руїни, у підніжжі, де росте трава, проллялася мрія України в чарівні зворушливі слова… І стоять нащадки одинокі… Золотіють хмари і дахи — ворітьми підносяться високі на чиїсь на радісні шляхи…