Невідоме Розстріляне Відродження - Павло Коломієць

Я чую біль століть на пальцях на моїх… Колись увечері через смутне сторіччя прокинеться в степу мойого щастя сміх. Прокинеться в степу моєї музи мова — схвильована, як кров, поезія моя. Розгорнеться в бою сторінка юнакова рядками мужності, де знову стану я. І будучності даль, що все тривожить думи, ввижається мені крізь дим і млу грози: У скитському степу на переливні струми виводить ватажок мережані вози. «Ми входим в таємне, де світяться очи…»
Ми входим в таємне, де світяться очи, де вщерблений місяць, як символу знак того, що таємно, того, що пророче, того, що не скажеш нікому, ніяк. Того, хто відчув надсвідомого ритми — таємні предтечі і кроків і дій, лиш гірко всміхнутись на гамірні битви з вузької бійниці у башті блідій. Печально і світло в зіницях майбуття по юності в’южній, по мужності дні… Нам сліз не пролляти на гострих розпуттях, де марять, і вірять, і гинуть чудні — Ми входим в таємне, де обриси рока, де вщерблений місяць, як срібна печать над тим, що у стиснутім серці пророка, що обраний бачить – і знать, і мовчать… Перша заповідь
Як сонце, вічна, одна навсюди, з усіх скрижалів одна оця: ні в ім’я чого не цільте в груди ні Бога-Сина, ні Бога-Вітця. Не цільте в груди, ні в тім’я Божі, ні в білі чола, ні в світ зіниць, бо кров же ваша на кожнім ложі, де син Вкраїни простертий ниць. Бо кров же ваша, і ваші руки, і білий комір, і світлий вус — це ж ваші рани, і ваші муки, і ваша пам’ять, де слізьми б’юсь.