Невідоме Розстріляне Відродження - Павло Коломієць

Нова росте і квітне сила, Мене зовуть шукань шляхи… У небі місяць легкокрилий Невпинно хилиться на схід. І знаю: путь моя сувора До краю щастя приведе, Де сяйво сонця – злотозора, Де вогнекрилий плине день. Душа, як хвилі океана Відбила в нетрях неба синь. А в небі – зоряні титани, А в небі шир і далечінь… «Верба над ставом чеше довгі коси…»
Верба над ставом чеше довгі коси, В прозорім золоті і небо і земля. Мов, янтарі на травах роси, А в них – і сонце і поля. Дзвенять струнами вогники блакиті, Вливають в серце сонячне пиття. Отак би вік це п’яне щастя пити, Шалене щастя радости життя. За сонцем лине на верхів’я гір. Безжурний вітер плеще у долоні, В зеленім смутку дальні оболоні, А навкруги такий простір. Пам’яті М. Коцюбинського
Іду, дивлюсь: повітря, наче скло, Співучим морем хвилить хвилі жито. Проміння сонця – злото дивних літер — І мрійним сном овіяне село. А в серці спогад – неспокійний птах — Отож вони – малюнки «Intermezzo», Безмежний степ і пісня з неба ллється, Мов тінь чиясь блукає по ланах… А там, за обрієм – нове село, Де в хаті радіо співа концерти, І трактори, працюючи уперто, Мережать поля оксамитне тло. А в серці біль, а в серці квітне сум: Вже не горить життя його багате, Він не діждав весни нового свята, Він не діждав жаданого часу.