Невідоме Розстріляне Відродження - Павло Коломієць

Струмком біжу: веселий ллється дзвін, Гаптує сонце золотом калюжі І вітер вітром креше навздогін. Я чую: десь росте новітня змога, Вже прозелень упала на лани. Над нами плещуть крила перемоги Вселюдської весни. Вересень
Келих солодкий я сповнив до краю — Осінь задушна блукає по гаю. Осінь золотить зелений намет, В прозелень вкраплений мед. Скоро вже можна спочити й заснуть. Майже закінчена путь. В небі заграли пташинії зграї. Осінь – у гаї. «І далечінь і комашина зграя…»
І далечінь і комашина зграя В проміннях сонця суто-золотих. Іду в житах, – а де сама не знаю — І без думок і без мети. Назустріч вітер і поля навколо В киреї довгій стиглих нив, А на хатах і на стодолах Стожари соняшних огнів. Від тих огнів на серці самоцвіти, Ще в глибині захованих пісень. Іду в житах, а поруч спечне літо Новітні сили з посміхом несе. І знаю: скоро сповнить аж до краю Пахучу клуню жито золоте. Тому так поле сонячне співає, Тому там серце радістю цвіте. «В безодні неба місяць плине…»
В безодні неба місяць плине, Немов би човен золотий… Я знаю: в серці не загине Вогонь залізної мети. Нехай часом буває сумно, Туманить мороком життя, Та серце хоче жить безумно Всією силою чуття.