Невідоме Розстріляне Відродження - Павло Коломієць

балончик газу метану за гвардію царську, за чин капітана… …Окремо лежала чиясь голова — і шелестом жалю її слова: – Ой брате мій, брате, де Київ, де Краків? Вже ворон давно над очима прокрякав. – Ой брате мій, брате, чи жде мене мати? – Чи жде мене мати і батько-отець, і та, що збиралась піти під вінець?.. – Давно вже, – сказав я, в могилі їй спиться… змочила сльозами снопи пшениці… Щосвята до церкви ходила молитись, аж поки отець повернувсь на милицях… …Тут знявся одразу стукіт і тупіт. Підходять всі вряд земляки з Конотопу: – А як наші жони і дітки малі? – Чи довго лежать нам в сирій землі? – Нас порохом вітер угроблює вглиб… Гей, хто ж нам одвітить — за що полягли?! Забуте місто
Хитає вітер ліхтарі і дико свище по кварталах. Вже ніч лягає покривалом на чорні бані й димарі. Принишкли площі й вулиці, де пленталось життя базаром. І тільки осінь стеле хмари, та в сквері клени слізно тужать, та чорні тіні, мов ченці, з кутків шниряють по калюжах… Гуляє вітер ураганом. З ним я — бо ми рідня по крові — десь на десенських берегах — з ним побраталися в діброві… Тупі обличчя, сонні пари, багнюка вулиць, шум базарів,