Невідоме Розстріляне Відродження - Павло Коломієць

ніч – розпатлана циганка — од вітру куталась в лахміття хмар. А ми, втопивши очи в очи карі, — сиділи з нею в сутінках на ґанку. Гей, ліс шумів!.. Мов пращури печерні, пішли ми в пущу затишку шукать. І раптом зойк — і кинулась втікати, як від мисливця полохлива серна. І біг за нею, біг і в листя падав — і сміх лунав по сонному гаю. – Зловлю, зловлю! Й голівку обів’ю берізкою і диким виноградом! – Спіймав! – Невільниця! — Скрутив на спину руки. По вітру коси буйні розпустив. І рвався зойк: «О лицарю, пусти!» — Неначе справді в серці люта мука. І знову сміх. І знов нестримні жарти. Збирали листя срібне й золоте… …А завтра поїзд через чорний степ в далеке місто повезе від Марти. Мабуть, тому така чудова ніч і рідні-рідні оченята карі, що задивились на осінні хмари, і шепіт уст: «Забудеш ти чи ні?..» Заморозки
На заході хтось день дорізав — кривавим гнівом небо зайнялося. Десь мерзлим шляхом ланцюги залізні волочить грудень — закувати осінь. Над чорним гаєм гайвороння кружляє з криком: «Каррр! – Каррр!..» І хтось в лице метає стріли з димчасто-яхонтових хмар… Розносить вітер з диким свистом дубове листя по ріллі. І тушить грудень жовті свічки над трупом чорної землі. Вітер з півдня