Невідоме Розстріляне Відродження - Павло Коломієць

Друзі мої! Любі мої мерці, як же мені трудно без вас на світі тинятись. Один по одному кидаєте мене, рвете квітку за квіткою з душі моєї, радість за радістю несете з собою туди, в те незнане царство темряви, цвіт любови моєї до вас збиваєте з душі моєї. А без цвіту душа моя убожіє, душа моя сіріє…

Любі, хороші мерці мої, горе мені без вас!

Он гляньте з осель своїх мовчазних, що діється там, де ви мене самого покинули. Тут вже зовсім умирає любов.

Тут в безглуздій братовбивчій війні не милують навіть діточок безневинних; тут, озброєні всіма здобутками культури народи несуть жах і смерть туди, де прагнуть культури; тут в жертву неситому хижацтву комерсантів ведуть на смерть і несуть смерть тисячам кращих синів народу. Цілі села без шматка хліба пухнуть з голоду, просто, спокійно ждуть смерти, так наче так і треба, так наче інакше й не можна…

Друзі мої, хіба це не жах?

А ви кидаєте мене самого…

Такі теплі, навіть гарячі дні…

Час повзе так поволі, наче безжурна черепаха. Повітря тремтить під вогнянно-ясними проміннями сонця.

В саді, під тінистим деревом, сидить молода жінка і любується малим. А він бігає і бігає з місця на місце, качається по шовковій траві, ловить ріжнокольорових метеликів, трав’яних коників, що високо підстрибують біля його, наче граються з ним… Часом забіжить мале над озеро і цікавими очима слідить за хвилями, що раз у раз котяться до берега. Ах, як швидко воно росте. Обсмалилося наче африканець і тільки оченята горять, як дві горючі іскри. Таке мале, дороге циганятко.

Над вечір, коли починає злегка темніти, бере мама малого до себе на коліна, гладить шовкове волосся, отак ніжно-ніжно, качає в кріслі-гойдальці і співає йому давні колискові пісні. Вся ніжність, любов, смуток переходять на малого, він дивиться на маму довго-довго, переводить напівсонний погляд на озеро і так задивлений на воду, під ніжними звуками пісні, що пливуть з хворих грудей мами – засипає.

Кілька легеньких поцілунків матері і надходить солодкий, дитячий сон…

В такі хвилини вона наче успокоєна. Забуває про прикрі години, спомини, сідає на веранді і віддається мріям…

Так довго, а потім чути музику, що пливе так тихо, так успокоюючо, так м’яко. Це він, брат її, грає. Він для неї грає, не ворушить її з мрій – хиба, коли цілком знепритомніє, бере, як малу дитину і вводить у хату…

Сьогодні напрочуд гарна ніч. Давно вона не почувала себе такою розніженою.

Сивий туман пливе з ярів і обкутав собою озеро, аж ген до білого шляху і м’яко сунеться по землі. Розлилось місячне срібло по горах, виноградниках, садах. Ніжний аромат розходиться довкола – зідхають в зільниках перед домом – рожі, лілеї, мірти.

Але надто довго, вона не може спокійно сидіти. Спомини вертають з якоюсь силою, захована надія ворушиться у її душі, а з серця пливе і жаль, і недоспівані пісні.

Вони починають ятритись. Нічого, нічого не треба їй…

З кімнати, через відчинені вікна пливе мелодія успокоєння. Брат хоче загоїти рани, напоїти краплинами з чаші забуття…

Добрий він… Наче стара нянька піклується.

Звуки вальса пливуть так маєстатично, то знову летять шалено у вир життєвий, де стільки кривавих цяток, то спиняються в бігу наче утомлені і лагідно завмирають вдалині.

Вона проходжується і прислухається до всього. До шелесту і молитов дерев, до хлюпотіння хвиль озера, до сну дитини, до нашіптувань гір. Наче забувається, а потім дивиться на білий шлях, по той бік озера. Їй стає тяжко, тіло тремтить, нема чим дихати. Вона плаче, і падає в крісло.

Так сидить довгий час, а потім знову перед очима шлях, спогади – він… і тремтіння тіла, конвульсії…

У цім захованім куточку, де рідко можна подибати нараз велику отару людей, яких вона так не переносить, минає день за днем спокійно, і вона почуває себе ліпше. Еге, це певно нерви так розгулялись, бо вона ж здорова, цілком здорова.

Вона бере малого за ручку і йде під скелі, у виноградники, або над воду, сідає з малим у лодку і пливуть далеко, аж по той бік озера.

Але найчастіше йде до старого Жака у парк, в альтанку, яка має вигляд старої католицької каплиці.

Старий Жак ще досить жвавий. Він завсіди радо вітається, грається з малим і частує гостей своїх гарним вином.

Він швиденько витирає стіл, ставить склянки, пляшки, закуски. Він дуже, дуже радий дорогим гостям, вибігає з альтанки і вертає з пишним букетом рож. Це дарунок добродійці від Жака.