Невідоме Розстріляне Відродження - Павло Коломієць

Я хочу так тепла, вогню і рідних втішних слів… та ніч, і завірюха, й сніг моїх благань не вчує, ні! І страшно, брате мій, мені! Твої я очи, страднику мій, бачу, твої прокльони чую я виразно, твоїх дітей, жінок, сестер, братів, батьків – я чую дужий стогін… «О-о-о»… Від нього кров холодна стала, а він гуде, лунає криком серед ночі, і в’ється з снігом разом цей дужий стогін твій, народе мій…

І слухати не сила… Я б вуха затулив, але задубли пальці, не можу затулить.

«О-о-о»… «О-о-о»… Я чую, чую, брате мій! Я чую, мій народе!

Чи може то так вітер скиглить-плаче? Чи може, брате мій, не ти це стогнеш? Ні, твої я бачу очи, твої уста страшні, а слів не чую, і тільки стогін, стогін, стогін…

Ридає вітер, плаче ніч і плаче все. В моїй душі холоне і так болить, болить! Я мерзну, дубну. От-от холодна смерть мене обійме… От-от уже… Тепла і сонця хочу я!

Болить моя душа, мій страднику, народе, брате мій.

Я плачу…

І ти?! В твоїх очах я сльози бачу?

Моя душа сміється

…Минула ніч і зникли ті страшні примари. Зирнуло сонце з неба. Горить промінням чистий сніг. Не чути танку смерти. І кров моя нагрілась. Тепліше стало. Всміхається, як день оцей, життя і разом з Ним моя сміється вже душа. Як гарно навкруги!

Народе, брате мій, а ти? Ми ж подолали ніч? Дивись, який став сніг хороший: яке повітря стало чисте. Я бачу – ти не стогнеш, ні! Ти сміливо і певно йдеш на працю, смієшся над життям? Ти не боїшся ночі, брате мій?

Так. Вона минула – ніч страшна. Настав погожий ранок і буде довгий-довгий день. Він дасть нам силу і ми зустрінем знову ніч, та не жахнемось – ні!

Нехай ідуть вони, холодні ночі, нехай заводить буря танок смерти і похоронний спів – ми будем жить і насміємося їй в вічі: ми доживем до теплих днів!

Брате мій, на очах в тебе бачу сміх веселий!

І сам сміюсь!

Свято перемоги

Як вмивається промінням сонця весняного вся природа, – проходить це свято, одвічний, одвічний символ невмирущого життя і каже: Воскрес Христос.

І ця давня звістка щоразу входить нам в душу, як нове гасло відродження, як привіт од нового життя, що кличе до себе пахощами весняних квіток, ясно-зеленим чистим листом помолоділого дерева.

«Воскрес Христос!» – чуємо споконвіку і раз у раз з цими словами щось нове, молоде, надійне озивається в нас на серці, легенько, несміливо бринить і каже: «Жити, жити…»

Заплакані очи – всміхаються. Напружені руки – бадьоро випростуються. Нужденні, недужі груди – вдихають в себе цю звістку радости і легко їм бідним стає хоч на мить.

Хоч на мить, – а радісним акордом заграє сіре, буденне, немиле життя. Хоч на хвилину, а надію подасть звістка про перемогу живого над мертвим. А надія зцілюща, вона животворящою росою вмиє наші рани, і ясніше небо стане, і повірять неймовірні, що дні радости прийдуть і легко зітхнуть сини землі.

Нехай ввійде животворяща надія в наші сумні дні, коли молоді дужі люди радо кидаються в пітьму смерти, накладають зневірені на себе руки ті, од кого край рідний жде порятунку. Нехай свято весни і життєва перемога над смертю оновить душу людині і скаже: «не вмирати, а жити, не хилитись травою, а дубом могутнім стати нам треба супроти смутку життя».

Тільки дужим дається перемога, тільки перед вірою і певністю одкривається завіса і яскраве світло нових днів цілим снопом весняного проміння осяває землю.

Віри в свої сили молоді, надії і певності дай нам, свято перемоги над смертю. Любови до живого, любови до краси і аромату весни життя.

Сторінки життя

Я беру з життя уламки, найгостріші скалки й кажу: страшно жити!

Уламки життя говорять мені:

В повній силі, нагло вмирає одна за одною так пекуче потрібна моєму рідному краєві, народові моєму скривдженому людина. Умирають орачі, а нива стоїть незорана, невижата, стоять сиротою колоски – до землі похилились, ронять зерно в землю, вже змочену осінніми дощами. Нива плаче, сльозами вмивається, а орача немає, забарився; орача покрила вже собою холодна земля. Це ж смуток тяжкий, це ж жах, бо гине нива, гине без орачів!

Гинуть мої друзі, один за одним, ідуть собі в царство вічного супокою, в царство тиші;