Карусь і ми - Софія Парфанович

— Ну, добре, алеж і напис щось значить. Звідкілясь же взяли його!

Пан усміхнувся приязно й порадив запитати залізничника: вони знають трохи більше про поїзди. Географія? Історія? На жаль, він учитель англійської мови.

Чергова особа, яку я запитала про професію та про оце навіжене Ріо Ґранде, була бібліотекаркою у відділі чужоземних видань. Може хтось, що мав чи має діло з дитячою літературою…

Один милий молодий пан без надуми відповів:

— Ріо Ґранде — це пісня. Дуже гарна пісня перших поселенців.

І заспівав тихенько прегарну першу строфу, що кінчалася рефреном:

— Я знаю цю пісню, я люблю її. Це про тих, що мандрували, шукали золота і гинули над ріками Каліфорнії.

— Так Ріо Ґранд — ріка в Каліфорнії? — я запитала.

— Ріка? Ні, не уявляю собі! — заперечив пан. — То якась любовна пісня, і Ріо Ґранд — певно ім’я індіянки, як от Шенандо.

І пан заспівав:

Пісня чудова, і я слухала її з захопленням. Алеж Ріо Ґранде?

Я пройшла ще декілька фотелів, минула ще кількоро людей, розпитуючи про їхню спеціяльність та про Ріо Ґранде. Ніхто не знав, ніхто не чув…

На останньому фотелику сидів старший пан. У руці подорожній довідник, на колінах записник. На ньому закреслював нашу туру й зазначував зупинки. Почувши мій запит, звернений до його сусідки, підвів голову, спинив на мені довгий здивований погляд і, не чекаючи запиту, так і висипав:

— Ріо Ґранде — так читають цю еспанську назву в Европі, і так колись давно вчили мене в школі — це ріка. Повна її назва: Ріо Ґранде дель Норте. Вона становить границю між Сполученими Штатами і Мехіко. Мехіканці називають її «Великою Рікою Півночі», бо вона й справді на півночі від них, а американці називають її південною, бо вона відмежовує їх від південного сусіда. В ході мехікансько-американської війни американці відвоювали від Мехіко велику частину Каліфорнії та сьогоднішні південні стейти Тексас і Нью Мехіко. В 1848 році укладено мировий договір у Ґвадалюпі. Підписав його тодішній президент Мехіко отець Гідальґо. Тоді встановлено границю між обома державами по Ріо Ґранде дель Норте.

Я слухала давно призабутої лекції історії Нового Світу… Інки… Ацтеки… Майо… Кортез… Максиміліян… отець Гідальґо…

— Дуже, дуже дякую! А то я не могла знайти нікого, хто хоч назву ріки знав би чи розумів би. Дозвольте запитати: ви історик?

— Я лікар-дентист, тепер у Чікаґо. Пережив у Відні весь терор гітлерівського винищування жидів, опісля ж виемігрував до Америки.

Я, Карусю, сіла поруч старого пана, і вже з тої пори ми розмовляли, разом оглядали країну й захоплювались нашою мандрівкою.

Чого ми не знали, те знаходили в подорожньому довіднику й віднотовували. Старий пан — щоб запам’ятати, як оцю мехіканську війну, а я — щоб використати колись у своїх писаннях. Бо все забувається. Нашу коротку пам’ять присипає життя новими враженнями і придавлює новими подіями. Аж колись, як зайде потреба нагадати собі, вийде так, як у мене з назвою ріки або з отим противним «човком». Все ж, як би не було, ці люди повинні б хоч трохи знати історію своєї країни…

Нас запросили на фарму. Жили там наші знайомі, давні емігранти. Нам хотілося знати, як вони живуть. Крім того, обіцяли добрих голубців. І багато в них опеньок. Вирішили ми — я і моя подруга, їхати в суботу по праці, якнайраніше, щоб і в гостях побути і грибів назбирати та ще завчасу поспіти до Дітройту, де я мала того вечора читати доповідь.

Щоправда, господарі розказали нам дуже докладно, як їхати і як знайти їх фарму, проте ми трохи блудили. Якось усі дороги похожі одна на одну й фармерські будинки такі самі. Все таки ще впору пообідали. Голубці справді були дуже смачні. Потім оглянули фарму. Не вирощували там нічого, зате годували свиней і курок, і було кілька корів. З продуктами — яйцями, маслом, сиром і сметаною їздила господиня до міста. Раз у тиждень, у четвер, її зелений вантажник роз’їжджав вулицями Гемтремку. Фармерка розвозила оці продукти своїм знайомим, що ще не привикли купувати їх у великих суперкрамницях, бо не мали довір’я до свіжости харчів.

Дуже цікавили нас курки.