Карусь і ми - Софія Парфанович

ми обидвоє з Карусем їдемо туди. Поруч школи будинок, там мої хворі. Але я краду півгодини часу і швидко пробігаю схил над багонцем, що слезить на дні. Намічую сім’ю опеньків, поклавши на пенька бляшанку, тріску чи кийок. Швидко їдемо назад. Надвечір, коли вже сіріє, ми вертаємось. Карусь залишається біля школи, а я мерщій за своїми опеньками! В руці ніж, у другій коробка. Швидко знаходжу намічені місця, відрізую у грибів стовбурці понижче капелюхів і кидаю їх у коробку. Вона швидко заповнюється, мені не треба шукати, тільки брати намічене. Несу до Каруся і кладу в багажнику, звідкіля беру другу коробку.

Швидко, швидко! Уже зовсім темніє — це друга половина жовтня — і ми вертаємось з засвіченими лямпами. Обидвоє ми задоволені. Здається, що Карусь любить ці поїздки. Він пахне грибами, по-осінньому, рідно-знайомо.

… колись, там далеко, за Великою Водою, ми ходили на опеньки й несли їх у бляшаних відрах. Руки наші мліли й терпли, а ноги боліли від довгої мандрівки і петлястих доріг, якими ми ходили по лісі, шукаючи грибів. У руках китиці осінніх квітів, що розцвітали в лісі, на душі тиха радість і задоволення.

В хаті запах грибів. Їх чистили, варили, складали у слоїки. Так робитимемо й тут. Два життя зустрінуться над коробками грибів, дві країни розведуть поезію грибозбору.

* * *

Узимі, коли ставок замерз, Карусь сумує. На його вікнах наморозь з льодовими взорами, цілий він присипаний снігом. Наче полюкрована «баба». Швидко бо Різдво, і пора на «баби».

По ставку ковзаються діти, і їхні веселі вигуки полошать тишу зимової пустки. Смерека прибрана святково: разки кольорових жарівок обмотали її. Увечері вони світитисьмуть і нагадуватимуть усім хворим та самітним, що настало Різдво. Перед поблизький будинок виїхав Санта із своїми ренами. Он Рудольф, і в нього справді червоний ніс. З будинку лунає спів колядок. Пластинки сповіщають малий світик, що сталась Весела Новина.

Карусеві тоді теж цікаво. До лікарні приїздить багато гостей. Вони відвідують своїх хворих. Інколи залишають їм дарунки, то знову, якщо це можливе, беруть їх із собою додому на свята. Діти вовтузяться, залазячи до авт, і тішаться їздою. Але Карусь залишається і здрімується під сніговим рядном.

Так Карусь проводить час. Від зими й до зими. Так пливуть його роки: три їх. Здавалося б, що то тільки один.

Купіль

Карусь любить купатися. Це зовсім певне. Ви тільки погляньте на нього, коли він виїздить з ґаражу, де його мили. Він цілий сяє й блищить, вікна сміються, і в них розщеплюється соняшне світло. Кольори веселки граються по кутках скла, а найбільше біля дірки. Хтось вибив її у склі. Вона кругленька, наче горошина. Так наче б хтось вистрілив маленькою кулькою. А, може, то який камінчик у дорозі пробив вікно? Ні одного, ні другого я не знайшла в авті, тож кого обвинувачувати? Дірку ми маємо вже довший час, і вона нам не шкодить, хоч люди запевнювали, що взимі скло трісне від морозу. Але, нічого такого не сталося.

Отож, сяє Карусь усіма кольорами веселки — чистий, веселий і задоволений. Ще закінчують висушувати його такі чорні панове в рукавичках, з ганчірками в руках. Вони заходять навіть в середину, витрясають пил і витирають килимки на підлозі та куряву на шибках. Ще тільки заплатити, сісти за керму і гайда в дорогу.

Тепер, після купелі, Карусь зовсім не похожий на того, яким був досі. Які заболочені були ті колеса! Що ж, ми приїхали з села, і частина нашої дороги була м’яка. Ще на подвір’ї два робітники помили колеса, пускаючи на них гарячу пару з тонких вигнутих рурок. Вона шипіла, розбризкувалась, і здавалося, що ця пара зараз же підхопить авто й піднесе його вгору і вгору, аж до хмар.

Потім авто в’їхало на сталеві рейки, його намилили пінистим милом. Вікна геть замилили. Мені казали забиратися з воза. Тепер уже, стоячи збоку, я спостерігала найприємніше: Карусь їхав поволі по рейках, згори лився душ, круглі та вальцюваті щітки чистили його боки й дах. Разом з милом і водою спливав бруд, і вже тепер сяяв лак та вилискувався хром. Ось тільки висушити й викінчити.

Сидячи за кермою, я зідхала з полегшею: а-а-а! Як приємно бути викупаним, чистим, веселим! Котитись по рівному асфальті та підспівувати собі під носом! Мені здавалося, що то мене так гарно помили-викупали.

Так бувало в місті. Тут, на Диких Полях, ми дістали няню. Дуже гарну й молоду дівчинку. Вона мила Каруся. Тепер уже ручно. Ставала на стілець і, набравши губкою мильної води з відра, мила нею дах та боки. Дуже дбайливо обмивала середину й витирала все насухо. Її великі веселі карі очі сміялися крізь скла вікон, а її тугі литки випинались під ногавичками синіх робочих штанів. Вона раділа, що заробить собі на цукерки або на кіно. Тут, в нашім закладі, це було дозволене тим, що не були тяжко хворі й могли працювати. Це навіть було корисне для них.

Отже, Карусь стояв у калабані мильної води, і під ним чорніло болото. Шерон показувала його замурзаними руками і сміялась грімко. Вона була маленьким дурником, і батьки віддали її сюди, щоб ми прибавили їй розуму. Ходила до школи — тої,