Карусь і ми - Софія Парфанович
По опеньки пішов з нами господар. Провів нас через місточок, що був дощечкою, перекинутою понад потічком, та радив шукати опеньок під берізками на схилі. Робота була мозольна. Ходиш так по лісі, пильно розглядаєшся, та опеньок ні сліду! Що за причина? — питаєте господаря.
— Е, бо ви не вмієте шукати опеньок. Погляньте, в мене вже близько пів відра, а ви ще в порожні.
— І справді! Чому ж це так?
— Бо то так: до грибів узагалі треба мати розум. Хто його не має, гриба не знайде. То раз. А друге: треба знати, які і де родяться, в котру пору дня й тижня. Ви он гляньте: нема нічого, правда? А тепер?
Господар присів під деревцем і відгорнув сухе листя. Під ним виднілася купка опеньків тісно притулених один до одного. Ще свіжі, ясні, слизькі від роси шапочки, накраплювані темними цятками. Під капелюхом білий ніжний хвартушок покриває шийку гриба. А все купками, зрідка тільки де-не-де по одному.
— Так он воно як! То нелегка праця!
— А ви чого хотіли? Того тижня я ходив на гриби, а як вернувся, то спина так боліла, що два дні не міг випростуватись. Грілки треба було прикладати та ще й розтирати.
— Буде ж нам, буде! А я думала, що воно так, як у нас, за школою. Великі ясні шапки видно здалеку, нічого за ними повзати.
— Бо то ранні, їх називають літні — ці великі, ясноголові, що ростуть такими великими купами. Є і в нас такі, але, поперше, їх пора вже минула. Та й ваші теж уже не родяться тепер. Подруге, вони не такі смачні, і не такий у них запах, як у цих зимових. Зберігати на зиму тільки оці зимові варто. Те саме, коли хто любить сушені.
Так господар навчав нас грибової мудрости. А нам здавалося, що знаємо все.
Смеркалося, як ми виходили з лісу.
— Поспішаймо, Тамаро! — я просила подругу. — На дорогах уже сутінки, а ми не дуже тут орієнтуємось. Ще заблудимо. А втім, у мене ж доповідь! Перед тим мені ще треба заїхати до сестри, завезти їй опеньки. Коли то буде?
— Поспішимо — поспіємо! — запевнювала Тамара. Вона молодша, очі в неї добрі, і вона кращий водій свого Пеша. А ми обидвоє з Карусем трохи підтоптані.
Круті дороги та ще в сутінках і справді завдали нам мороки. Доводилось зупинятися тричі біля фарм та розпитувати дороги. Дивились на нас підозріло: що роблять дві жінки та ще й у двох автах серед піль уночі? Вони не знали, що, виїхавши на Велику Дорогу, ми зараз розстанемось, бо Тамарі припадає інша дорога, як мені.
Нарешті виїхали на відому нам з назви дорогу Метамора і вже нею дісталися до Великої Дороги. Тамара затрубила декілька разів, прощаючи мене, і зникла за поворотом. Ми ж обидвоє з Карусем в’їхали на асфальт і зідхнули з полегшею. Дорога вже проста, і за нами вже м’які сільські дороги, з ямами та закрутами.
Але, що це? Як тільки ми трішки підбігли, Карусь став утрачати швидкість. Негайно я з’їхала на крайню лінію чи, як тут кажуть, «рамено» — саме впору, бо Карусь спинився, як неживий. У нього не було зовсім газу! Увесь запас, що ми мали, зужили там, між фармами. Здавалося, що ним заїдемо ще до Дітройту, а воно он що вийшло!
Я вийшла з воза і стала надумуватись, що зробити. Було вже темно. По Великій Дорозі тільки зрідка проїжджали авта і то з великою швидкістю. Таких не зупиниш. А ще ж у мене не було ручного ліхтарика…
— Біда, Карусю! — скаржилась я. Треба нам було набрати газу, вибираючись у дорогу. Добра наука на майбутнє: ані тобі, ані збірникові нема що вірити. В цьому випадку таки не ти винен, а я. Але, як тепер направити помилку? Хто схоче порятувати мене?
Карусь стояв безрадний і сумовито задуманий.
— Знаєш що? На Великій Дорозі нам не вдасться нікого спинити. Авта мчаться із швидкістю найменше сімдесяти миль і, навіть, якби побачили нас з-поза повороту, не зможуть або радше не схочуть спинитись. Кому, врешті, болить чужа біда? Хоч то, ніби, на дорогах існує щось таке, як увічливість водіїв…
Праворуч ліс. Лісом веде дорога, що поблизу нас впадає у Велику. На ній час від часу миготіли світла, але швидко
