Карусь і ми - Софія Парфанович

— Бачиш, то Санта Фе. Лінія, що веде через велику частину середущої і західньої Америки аж туди, де місто Свята Феліція. Її скоротили до «Фе». Це в Нью Мехіко. Там, дорогий мій, пустелі, там білі піски, наче потерті кістки сміливих конкістадорів, що виправлялись туди шукати золота й самоцвітів. Там високі гори, порізані глибокими каньйонами, стрімкі й гладкостінні. Кажуть, що ведмеді, що живуть у цих горах, мають туго закручені хвости, щоб зачіпатись ними за скелі, бо інакше провалились би вниз.

— А ти була там, тітко? — питає Славко.

— Раз, як летіла до Каліфорнії. Ми приземлилися в Альбукерк, другому важному місті Нью Мехіко. Простір і пісок, пожовклі стебла трави. На обрії міські будинки, фабрики. А далі гори, що височіють над каньйонами Ріо Ґранде.

— Я чув у радіо, що в цих горах випробовували атомні бомби. А чи ми поїдемо туди?

Я держала його долоню — у другій він мав свого корабля. Час від часу я гладила її або потискала. Так і тепер.

— О, ми поїдемо! Обидвоє. Як тільки ти підростеш трохи. Ми поїдемо скрізь, звідкіля ці поїзди, і ці вагони, і той вантаж, що вони везуть. Он бачиш: Балтімор і Огайо. Ця лінія біжить на схід, де копальні вугілля. Там виробляють сталь. Там міста засіяні фабричними димарями та великими печами, що викидають угору дим і їдкий чад із спалюваних металів та вугілля. Там побачимо рафінерії нафти, фабрики авт, одягу і всього іншого, чого потребує людина. Бачиш отой вагон, що над’їздить? Пишуть «Чесапік і Огайо». Чесапік — то велика затока Атлантики, вона врізалася в сушу, в Мериленд. На схід від нього стейт Делавар. Велика затока ріки Делавар відділяє його від Нью Джерзі. Тут і кінчиться суходіл, тут починається Атлантика, і її величезний простір простягається аж до країни, звідкіля прийшли сюди твої батьки і я.

Куском вугілля накреслюю мапу Америки. Славко поглядає на неї: вона в його уяві величезна. Туди, всюди туди ми поїдемо обидвоє!

— Чим ми поїдемо, тіточко? — Славко дивиться на мене задумливими очима.

— Ми поїдемо чим попаде, Славку! В далеку дорогу полетимо літаками. Ти хотів би літати?

Славко дивиться на мене сяючими очима, на його обличчі радісний усміх.

— І їхатимемо теж оцими залізницями. Он «Нью-Йорк Централ» — три слова, а яка могутня лінія! Завезе нас аж до найбільшого міста світу, до Нью-Йорку! А там височезні доми, деякі із скла й сталі. Там найважніші будинки світу і Сполучених Штатів. Подумай тільки: дев’ять мільйонів людей живе на гранітовому острові Мангаттан і на передмістях. Ми обпливемо Мангаттан кораблем — зовсім таким, як той, що ти маєш, тільки трохи більшим.

Славко поглядає на свій корабель і думає про нашу мандрівку — нашу велику мандрівку, як він виросте колись.

— А скільки ще ліній! Майже на кожному возі інша лінія, інша спілка. От Північна й Південна Лінія Пацифіку. Заплющ очі і слухай, як котяться колеса!

Слухай і слухай! Уже поїзд зник, уже гомін його завмер, але ти ще слухаєш. І здається, що їдеш на захід, на Дикий Захід, то знов на південь чи на північ. Степи й степи, на них випасаються великі стада худоби, де-не-де вибалок, тут і там розкинені фарми. Безмежні поля кукурудзи. Пшениця золотіє і хвилює під вітром, наче золоте море. А там індіянські резервати, і ти думаєш про ті хоробрі племена, що зникли з цієї прекрасної землі або ще доживають віку в резерватах. А потім дикі й грізні Скелясті гори, позначена й побілена снігами Сієрра Невада. Аж до Каліфорнії, аж над Великий Океан.

— Тітко, їдьмо, їдьмо вже! — вигукує Славко, слухаючи моїх розповідей про життя й світ. — Я маю вже цілий індіанський одяг, маю лук, навіть лясо. Навіть дві пістолі.

— А, чи вони стріляють?

Славко задумується. Пістолі, звичайно, не стріляють, але сам їх вигляд грізний і, застромлені за шкіряний вибиваний пояс, вони самі собою розбуджують пошану. А втім, до часу, коли Славко їхатиме між індіян, він матиме вже справжні пістолі. Але тоді вже не буде потрібно зброї. І нині ті, що воювали, що гарцювали на буйних конях та ловили буйволів, належать до минулого цієї величезної і пишної країни. Травою заросли індіянські стежки, і засипала їх рінь, що котиться з верхів гір.

Уже не скриплять вози на великих колесах і не пасуться у степу коні. Авта бігають по дорогах, вантажні й сільськогосподарські машини гудуть і гуркочуть по широких шляхах. Понад ними гомін літаків, що летять далеко й високо понад гори, аж туди, на береги Пацифіку. І далі, і ще далі — кругом землі.

— Там, на березі Великого Океану — Пацифіку поселимось. Житимемо так довго, доки нам схочеться.

— І доки тато не викличе нас телефоном додому.

— Ну, так! Тоді вже доведеться вертатись… — Погоджуюсь.

— А що робитимемо там? — Славко забуває, що треба б вертатись.

— О, там мандруватимем і оглядатимем помаранчеві сади, будемо грітись на сонці і купатись. Плаватимемо великими кораблями й малими човнами. І ловитимемо рибу: треба ж щось їсти.

— То ми їстимемо рибу з помаранчами? — трохи дивується Славко.

— Е, ще докупимо хліба та помідорів. Та й візьмемо з хати подорожні харчі — таку суху ковбасу, твердий