Дороги, які нас вибирають - Юрій Михайлович Мушкетик

Юрій Мушкетик

Дороги, які нас вибирають

© Л. Г. Мушкетик, правонаступниця, 2020

© Л. Г. Мушкетик, упорядкування, вступна стаття, 2020

© О. А. Гугалова-Мєшкова, художнє оформлення, 2020

© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2020

Слово про батька

Один із розділів книги спогадів мого батька, Юрія Мушкетика, має назву «Не вернути», та лише через певний час по його смерті я вповні усвідомила: батька не вернути, його вже немає, він полинув у інші світи, і разом з ним та іншими відомими українцями (за останні роки не стало І. Драча, В. Дончика, С. Плачинди та ін.) відійшла у минуле ціла епоха, інша, у чомусь краща і в чомусь гірша, можливо, трагічніша, хоча залежно від того, що розуміти під трагізмом – катаклізми, смерті, втрату духовності? Цю епоху, яка докорінно різниться від сучасної, її масштабніші чи буденніші події Мушкетик пропустив через своє серце, душу і розум, закарбувавши у пам’яті й віддзеркаливши у багатьох своїх творах – як більших, так і менших, художніх, публіцистичних, прозових, віршованих. За довге і плідне життя у батька нагромадилося безмір спогадів про різні періоди свого яскравого і непересічного життя, він дуже любив розповідати і вмів це робити – пересипаючи свої оповідки гумором чи сарказмом, алюзіями, аналогіями, апеляціями та ін. Оповідав захопливо, емпатійно, слухалося цікаво, чому сприяли природні здібності батька, досконала, фотографічна пам’ять – він цитував з голови цілі поеми й вірші українською, російською, латиною, – а ще, бувши великим життєлюбом, зберіг до самого кінця здатність захоплюватися життям, усіма його виявами, і дивуватися, дивуватися, дивуватися, інколи навіть по-дитячому – свіжо і наївно, так би мовити, первозданно – це теж прихиляло, підкуповувало його слухачів. І водночас – в його оцінках звучала мудрість і прозірливість, він умів виокремити найсуттєвіше і дати власний, правильний – у чому, бувало, переконуєшся згодом – присуд.

Він писав до останнього – поки міг тримати у руках перо – з передсмертних творів це коротка повість «Недоспівана пісня (Маруся Чурай)» та два оповідання «Блонда» і «За віщо?». А коли вже не зміг писати – погано бачив, його геть заполонили спогади, передусім про рідних і близьких, які давно відійшли, про своє дитинство, доволі часто він згадував війну, евакуацію, що також змалював у своїй книзі.

Ця книга спогадів писалася у різні періоди, різні роки життя батька. Її перший розділ «Дороги, які нас вибирають» містить його спомини про дитинство і шкільні роки, тяжкий повоєнний час він бачив широко розплющеними очима малого хлопчака, який уже пізнав чимало реалій дорослого життя. Гадаю, у дитинстві йому дуже багато дав міцний селянський заміс, його кровний рід – давній, козацький, з часом розсіяний по сибірах, забутий і понищений у вогні війн та революцій, долю якого він описує. На таких селянських родах і вижила, витривала Україна упродовж своєї історії, і яскравим представником його звичаєвої культури, носієм традиційних моральних цінностей українців була мати Юрія Михайловича Уляна Онуфріївна. Сувора, владна, вимоглива до синів, вона водночас мала в серці любові на пів світу, і ця любов огортала, оберігала батька і всю нашу родину аж до 1993 року, коли її не стало. Герої американських фільмів повсякчас повторюють «Я тебе люблю», це слово стає затертим. Любов Уляни Онуфріївни до рідних світилася в її очах, рухах, вчинках, і слова були непотрібні, бо ти знав, що тебе люблять над життя. Головним устремлінням бабусі в ті тяжкі роки – пореволюційні, далі повоєнні та інші – було допомагати людям, робити все для людей (вона довгий час очолювала колгосп у рідному селі). Цей органічний для неї поклик душі був посилений вірою у побудову світлого майбутнього, на який спочатку відгукнулися люди. Тому так і виховувала своїх синів, і батько теж вважав це своїм обов’язком, інколи й на карб власної родини. Зараз ця настанова – анахронізм, дай Боже, щоб керівники робили «і собі, і людям», а не лише собі! Уляна Онуфріївна також мала чудову пам’ять і так само була прекрасним оповідачем – знала безліч історій з життя і могла розповідати їх годинами – зачіплялася в одній з оповідок за якийсь епізод чи ім’я і розпочинала іншу, історію в історії і т. д. і т. ін., як у «Рукописі, знайденому в Сарагосі». Багато з цих, часто химерних, подій – адже життя іноді підкидає таке, що годі вигадати! – описав письменник у своїх творах.

Другий розділ «Метаморфози», написаний у 1980-ті роки, присвячений роботі Ю. Мушкетика на посаді головного редактора журналу «Дніпро», у якому друкувалися гострі літературні твори, часто дисидентського спрямування, що, зрештою, призвело до закриття часопису. Сюди увійшло чимало описів сильветок письменників, батькова оцінка їхньої творчості та суто людських рис, трагічні та комічні події з життя письменницького середовища – складного, неординарного, бунтівливого та вболіваючого за свій народ і Батьківщину. Вчувається тут буяння молодої сили, завзяття, радості, молодості, що часто притлумлювалося ідеологічним тиском і неможливістю творити вільно.

Останній розділ «Жмут спогадів: принагідні записи з різних років» написав Ю. Мушкетик уже на схилі літ – у 90-ті та пізніше – це окремі описи, замальовки, зауваги, міркування з різних царин життя і творчості – філософські чи фахові, історичні чи інтимні, саркастичні чи ліричні, але щирі, відверті, що йдуть від душі. Вони позначені дещо елегійним тоном, досвідом уже немолодої людини, яка пізнала світ і чітко бачить його темні сторони, що викликають песимістичне налаштування, надто через проблеми в розвитку країни, за що дуже вболівав батько. Притаманний йому в юності, та й певною мірою згодом ідеалізм тут розбивається об сувору правду життя, адже в людях намішано різного – негідна людина може бути гарним письменником, а кращий друг зрадити під тиском обставин. Чимало в батька і роздумів про українську історію, її очільників. У їх основі лежать вельми ґрунтовні знання Ю. Мушкетика з української та іноземної історії, адже, пишучи свої історичні романи, він місяцями просиджував у бібліотеках та архівах, і вже в ті часи знав і розумів більше, ніж інші про роль Росії (СРСР) в лихоліттях українців. Та й узагалі був енциклопедистом, цікавився розмаїтими теренами знань, багато читав, зазвичай я бачила його за робочим столом чи за книгою. У радянські часи перечитав навіть журнал «Химия и жизнь», який виписувала моя матір, хімік за фахом, тоді там друкували чимало популярних матеріалів.

Одну з прикінцевих оповідок присвячено письменнику і критику Анатолію Шевченку, і ще дві – його геніальному тезці, батьковому кумиру, улюбленцю, учителю, дороговказу в житті та творчості Тарасу Шевченку, який був для нього мірою порядності та сенсу життя, і