Карусь і ми - Софія Парфанович
Отож, попливло спокійно Карусеве життя. Упродовж трьох літ ми не дістали ні одного карного наказу — тут кажуть «тикет», — не мали ні з ким зудару. Інколи ми залишали місце своєї праці та їхали куди-небудь. Найчастіше до Дітройту. Інколи ми їхали на Діброву, то знову на летунський майдан чи до когось у гості. Поїздки не далекі, серед нецікавої природи, серед злегка хвилястих піль. Під час їзди звичайно я щось розказувала Карусеві.
Восени ми їздили збирати опеньки, і для цього діла Карусь був дуже потрібний. Щождо поїздок на летунський майдан, то одна з них була прикра, і її ми й досі пам’ятаємо. Була ніч, і на замерзлі дороги падав свіжий сніг. Колеса ковзались, ми їхали поволі, і я з великим зусиллям держала керму. Проте двічі ми сковзнули з дороги: раз на протибіжну лінію, другий — у рів. На щастя, на дорозі не було нікого, і ми швидко в’їхали знову на свою лінію. Рів був невеликий, такий, що відділює лінії і, на щастя, земля в ньому була замерзла. Тож ми позадкували і якось вигреблися з біди.
Такі були наші невеликі пригоди під час перебування серед Диких Піль. В той час ми мали змогу приглядатись до тварин. З моїх вікон було видно простір Диких Піль. Навесні виводилось на них безліч птаства. Найкраще було спостерігати сім’ю фазанів. Їхнє металічне трублення роздавалось у травах. Перед самими моїми вікнами маршувала ціла сім’я: мати-фазаниха, за нею «гусаком» фазанята, а позаду батько-фазан. Інколи вони виходили на дорогу. Авт не боялись — зовсім навпаки, як людей. Я сказала б, що змалку вони привикли до авт і пізнали, що вони нешкідливі. Та до нас, людей, вони чомусь не привикли, хоча пан Лач сипав їм зерно. Туди вони й поспішали вранці та надвечір. Тоді проходили повз Каруся, і він міг спокійно розглядати пишне кольорове пір’я фазанів, їхні гарні довгі хвости та швидкі ноги.
Думаю, що ще цікавіше було Карусеві розглядати звірів, що або жили над ставком, або заходили туди пити воду. В самій же воді жили табунці золотих рибок, і було весело спостерігати їхнє плавання. Інколи я кидала їм хліба, і вони виловлювали його з води та ласо ковтали.
У маленьких заточках гралися водяні комахи. Вони наче зернята соняшника: зверху чорні, під сподом біляві. Крутяться колесом, танцюють мережкою, деякі відлучаються від гурту, біжать просто і зараз же вдаряються головами об інших. Танець спиняється, зернята соняшника збиваються докупки і лежать непорушно. Нагло мережка розприскується, і зернята знову ведуть свій хоровід у малій заточці.
З води виринуло перше латаття. Безліч птахів співає в травах і на деревах, і трублять фазани металічним звуком з своїх героїчних горлянок.
Над ставочком весна.
Водяний щур виринув з-під містка і, висунувши бронзову голову, заклопотано-стривожено розглянувся. Зараз же кинувся вплав, його ноги зручно розгрібали воду, за ним плили зморшки-хвильки, як за маленьким судном. У чому справа, звірочку? Чи ти зацікавлений у хлібі, що його я вчора кинула у воду, а дурненькі ліниві рибки не з’їли? Він он, при другому березі, куди ти намірився плисти. Чи, може, маєш якісь інші, власні справи, важніші для тебе?
Бронзовий звірок поринає, і вода вигладжується. Врешті він поблизу своєї нори в березі і туди непомітно залазить.
Недалеко від Каруся у траві зайченятко. Воно прилягло, бо чогось налякалося. Коли все стихло, зайченя піднялось на задні лапки й полохливо розглядало світ: свій і наш, малий світ. Все спокійно — і зайченя пострибало травою. Тільки біле підхвістя ясніє ще короткий час за кущами.
Великі крислаті плакучі верби опускають коси й купають їх у воді. На грубій гілці щось чорніє. Що це? Полоскун. Приліг до гілки, спустив передні лапи. На голові чорні окуляри. Полоскун поклав голову на лапи й спостерігає, що діється під деревами. Врешті, мабуть, набридло йому сидіти бездільно. Збігає з дерева й поспішає в лісок: там бочки із сміттям, там відпадки харчів. Легка здобич, корисний наїдок.
Чорний довгий вуж напився води й ліг спочити на містку. Але він не спить, його сяючі, наче скляні, очі постійно на сторожі. Хай помітить щось тривожне — круть-верть і зник між травами. Майже не похитнулись над ним. Шукай його тепер!
Це Америка, молодий край. Тут поруч великої інституції — дикі поля, і в них живуть тварини. Позаду ліс і чагарник. Непролазні, помотані, виткі кущі — ожинники, що родять безліч солодких ягід, дикий виноград, що сп’явся високо на дерева і своїм тягаром згинає їх, а, може, й убиває.
Коли розцвітає латаття, є літо. Біля будинків скриплять гойдалки, і в пластикових басейниках плюскаються діти. Їхній веселий гамір долітає до Каруся. Йому певно теж хотілось би купатись. Гаряче ж бо на нашому світі! Карусь ховається в тінь клена. Я запевняю його, що ще тільки день-два — і ми поїдемо кудись. Може над затоку, де стоїть кілька трейлерів. Там живе сім’я пані Райзер, там з одного боку канал, над ним кілька грядок, а далі теж дикі поля з птаством. З другого боку — комиші й затока, сірувато-пастелева затока й небо.
Восени на ставок падає жовте й мосяжне листя, а вітер колотить ним по воді. У ліску за школою висипались опеньки. Цілі великі сім’ї. Капелюхи в них ясні, плоскі, широкі. Десятки разом. Притулились до пеньків по зрізаних деревах. Їх прикрили буйні трави. Вдень
