Карусь і ми - Софія Парфанович

Але то була добра наука для мене. Не набравши газу до повного, я вже ніколи не пускалась у дорогу.

До міста ми приїхали з одногодинним запізненням. Але доповідь відбулася, бо терпеливі слухачі ждали. Тільки господар дзвонив на поліцію, щоб розвідати, чи часом чого не трапилось зі мною в дорозі.

Інколи, як нам трапився вільний від праці час, ми мандрували: на Діброву, над сусідні озера, до Славка та його мами, навіть до водоспадів Ніяґари.

— Хочеш напевно знати, куди їдемо? — я говорила до Каруся в дорозі. — До канадського містечка Святий Тома. Там живе моя племінниця з сім’єю — я називаю її Моя Мала. Мене дожидає її синок Славко. Там побудемо кілька днів. Ти відпочинеш, а я пригадаю собі давні часи. Як давно то було? Не так дуже! Славкові тоді було спершу понад п’ять літ, а потім його роки стали бігти й рости, і не одне стало змінятись. Я ж їздила тоді сама, тебе ще не було.

Славко був малий чорноокий дуже жвавий хлопчик. Я привозила йому іграшки, і він грався ними: розставляв вантажники, накручував пожежні машини, вони трубили й бігли по землі, червоне світло миготіло грізно й повідомляло, що десь горить.

Ванну ми наповняли водою, і по ній плавали наші човни. З них наймиліший був підводний човен з синім дном і білим верхом. Був маленький, як палець. Не одна іграшка вже пропала або її викинули, але наша субмарина й досі плаває собі «по океані» — у ванні.

Хоч як любив Славко свою субмарину, він завжди просив: «Тіточко, купи мені човен!» Завжди, не зважаючи на те, чи привезла я йому іграшки та які. І човнів він мав багато. Закінчивши гратись човнами, ми виходили на вулицю, я брала Славка за руку, і ми мандрували в місто.

Уздовж вулиці дрімали дімки, і всюди царювала тишина малого містечка. Ми приглядались до квіток, що їх годував пан городник, і я купувала одну для Малої. То були рожеві альпійські фіялки, що їх називають по-латинськи cyclamen.

Головна вулиця містечка має ім’я полковника Томи Талбота, що великою мірою причинився до колонізації південної Канади британськими поселенцями. Тут тепер торговельний осередок міста. Талбот заснував теж це місто, і від нього воно має свою назву — Святий Тома. Саме місто чи там містечко цікаве ще й тим, що багато назв його вулиць стосується до подій і людей, що брали участь у Кримській війні. Отже, знайдете там вулиці в такій черзі, як велася війна. Ось вулиця Альма. Альма — то річка в Криму, над якою французи перемогли росіян. За нею йде Балаклава, Інкерман, Маллакоф — твердиня, яку облягали французи після британської невдачі над Реданом. І так чергуються інші вулиці, і ви з них наче читаєте історію війни росіян з французами та англійцями на Криму. Коли не стало кримських назов, використано такі, як Веллінґтон, англійський генерал уже з часу наполеонівських воєн.

Я розказувала Славкові про це все, і казки-бувальщина змішувалися з дійсністю.

Раз на вулиці Талбота ми спинились перед вікнами крамниць і розглядали іграшки, книжки, одяг, харчі. І щось ми говорили про них. Врешті зайшли до великої крамниці з іграшками, і тут Славко раював. Він бігав поміж іграшки, розглядав кожну, брав їх у руки і завжди казав: «Тіточко, купи мені це авто!» Але негайно кидав авто і брав у руки санітарний віз, де було все потрібне для перевезення хворого. Були навіть шофер і медсестра — обидвоє в білому і з червоними хрестами на шапках. Славко накручував машину ключиком, точнісінько таким самим, як колись у нашому дитинстві, і машина бігла швидко по підлозі. Славко радів і кликав: «Тіточко! Купи мені цю санітарку!» Але, як тільки санітарка спинилась, Славко взяв у руки другу іграшку, потім третю, потім ще і ще одну, і сам уже не знав, чого собі бажає і що я маю йому купити. Спинились ми врешті над кораблем, що мав потрійну палубу, червоний димар, капітана в будці і керму з керманичем. Таким справжнім, хоч пластиковим. І Славко вигукнув: «Тіточко, купи мені той корабель!» І я вже не чекала, аж він розлюбить корабель і знайде щось інше. Я купила корабель.

Тепер, коли ця покупка була в наших руках, ми ще далі розглядали іграшки, і я обіцяла Славкові ще щось згодом купити. Він же сам сів на великого коня, що був помальований чудовими кольорами й гойдався на бігунах. Я кинула в автомат десять центів, кінь хитавсь і колихався, а Славко підганяв його вудилами і штовхав п’ятами. Кінь «біг» завжди на тому ж місці, але нам здавалося, що він слухає вершника і несе його в гори — туди, де індіяни, і ковбої, і копальні золота.

При тій головній вулиці є теж залізнична станція. На ній малий рух, входити на рейки завжди дозволено. Ми заходили на плятформу, сідали на східцях ждальні й відпочивали. По той бік рейок майоріли поля й синіла далечінь, що манила-вабила нас.

З гуком над’їздив вантажний поїзд. Страшна машина, похожа на дикого звіра з яркими очима і грудьми, розмальованими страшними жовтими смугами, тягнула — цілу Америку. Про це свідчили вагони з написами різних залізничних ліній.