Дві культури - Олександр Боргардт

Багато значило й підсвідоме переконання, засвоєне з часів Пєтра, — що все європейське — краще, ліпше, якісніше від свого, рідного російського. Така собі, зворотня сторона ксенофобної медалі…

Пригадується майже символічна постать льокая Відоплясова в “Селе Степанчикове” Ф. М. Достоєвского. Він — “дворовой чєловєк”, а тим самим є ближчий до “благородних”, бар, ніж до холопства. Він глибоко переконаний, що все іноземне — це благородне, на відміну від свого — російського, яке він незмінно ототожнює з холопським, приниженим. Це ще не Смердяков, але в чомусь — вже його чіткий нарис. Предтеча, так би мовити.

Своєрідною обсесією Відоплясова є його власне прізвище, котре йому аж ніяк не подобається, та він вигадує собі нове, благородне. Але він в Степанчикове не один, його оточують інші “дворовиє люді”, по російськи заздрісні та нетолерантні. Вони не полюбляють, як хтось там починає “висовиваться”. Їм більш–менш байдуже своє, кровне, але його, відоплясовське — ні! Такого треба негайно ставити на місце. От вони, раз за разом, видумують до нового та благородного відоплясівського прізвища — яку–небудь непристойну риму, та дражнять нею нещасного льокая. Приходиться вигадувати щось нове; а вони — знову…

Сили “ефекта Відоплясова” в російській історії в цілому — не слід применшувати.

Літератури європейських народів виникали з них самих. Не те — в Росії. Раби не могли мати епосу, не могли складати казок та легенд — не до того. “Биліни”? — але, хіба це література? Ні, з будь — якої точки зору.

Отже й квітнув, та не одне сторіччя, на російському літературному ринкові, — європейський літературний кіч. Ще добре було, як то були нескінченні історії про пригоди Олександра Македонського, який “до края света дошел, колокол повесил и ружье закопал”. А найчастіше то були “прєкрасниє королі Гвідони”, “славниє Бови Королевічі” та всякий подібний мотлох.

Можна з цього глузувати, але… зрозуміти, принаймні, густи цих людей — можна. Дійсно, поставте себе на їх місце. Навкруги — бруд, сміття, розбійництво, щоденне побиття, з причини та без неї, — хоча б за тим “Домостроєм” — “бия не щадя тела — спасать душу”. А до того — суцільна брудна матірна лайка з усіх боків. А тут — саме благородство, найвитонченіша лицарська поведінка; універсальна та всебічна красивість кічу. Як же тут не спокуситись?

Все це не було чимось оригінальним, а було якось–такось перетлумачене, а радше — переказане з європейських зразків, та далеко не першого гатунку.

Ну, розумієте, все абсолютно так, як в оті роки після “пєрєстройкі” — коли ліквідували цензуру. Пам’ятаєте, чим і досі завалений російський книжковий ринок? Не знайдете там жодних скарбів розуму та духу, ні Т. Елліота, ні Дж. Джойса. Все самі тільки “Анжелікі” та “Фантомаси”… Отак і досі кічем живуть…

Ужели во всякой стране найдутся и Нероны преславные, и Калигулы, доблестью сияющие, и только у себя мы таковых не обрящем?

Поговоримо тут трохи не тільки про критиків, але й критику як таку в імперській Росії. Її роля та значення відкриються нам глибоко закоріненими в самій структурі російського суспільства, та — в кінці, — в самій російській ментальності. А вона, ця ментальність, є своєрідною та неповторною, несхожою на жодну в світі, навіть приблизно.

Не забудемо, що ці її особливості були закладені ще вельми здавна, за тих далеких від нас часів, коли “русь продавала в рабство славян” (Ібн Даста, Х ст.). А оскільки, за відсутністю попиту за кордоном, продавали одне одному своїх же, та до самого 1861 року, то… самі розумієте…

Отже — почнемо.

З одного боку, іноземці, що навідували Росію (не Україну!) років так триста тому, — в один голос пишуть: про що не запитай будь–якого росіянина, навіть про щось найневинніше, — він бадьоро рапортує — “Знать нє знаю, вєдать нє вєдаю! Про то знают Бог да Вєлікій Государь!” — коротко та ясно.

Значить не знати — це добре, тому що знати невигiдно, можуть і до відповідальності потягнути, як щось не так. Бо не думайте, що навіть кримінальник — такий вже відчайдушний. Ні, він теж боїться, страхається. Навіть кримінальник у країні кримінальників, навіть — головний. Думаєте голови всемогутнього КГБ не боялися? — ой, ще й як!

Не випадково ж в Росії й досьогодні, — яка найбільш популярна трійка слів. Ні, не та, що ви подумали… Правильно! — “ми нє зналі”.

Таке почасти пояснює нам стало низький фаховий рівень всього, що робилося в Росії, — не в пошані було справжне знання. Завжди вигідніше було — не знати (“ми нє зналі!”). І досьогодні Росія — мало не єдина у світі країна, де набуті підчас освіти (навіть самої ницої) знання, — практично не потрібні ніде, на жодній праці.

Але, найнижчий у світі рівень знань у країні, — породжує й інший важливий ефект.

Іще в минулому столітті, здається — в “Братьях Карамазовых” Ф. М. Достоєвского, ми читаємо про його нове відкриття, відкриття нового національного типу, що не поступається класичним гоголівським Ноздрьовим, Чічіковим та Собакевичам, або безсмертному ж російському унтеру Прішібєєву, як він там не називався за наших часів. Ідеться про російського гімназиста, якому лише дай карту зоряного неба, ніколи ним перед тим не бачену, і він поверне її вам через півгодини з усіма необхідними виправленнями: такою, якою вона повинна бути!

Так, що ж це воно? — чи хіба не перевідкриття? Того самого, гоголівського Хлєстакова з його “легкостью в мыслях необыкновенной”. Так, є тут і це, хлєстаковщина, вона наче в російських генах, грунтовності вам тут не знайти нізащо. Але — й не тільки.

Багато тут і від самовпевненості всезнання, гарантованого постійною примітивністю того, що в країні вважається знанням, як і від традиційного російського нарцисівського комплексу. Пригадайте, як дрібний