Дві культури - Олександр Боргардт

Має до цього пряме відношення, ясна річ, і моральний релятивізм, зміщення моральних оцінок.

Одне слово — таких верхів звеличування або приниження, — не сягала ще жодна мова у світі; крім — можливо, китайська.

Російська мова або “вєлікій русскій язик”, як її належить іменувати, — стартувала з мови старо української, унесеної на північ першими колоністами, але на своєму відлюдді їй довелося переживати й ненайкращі часи. Згодом, навіть, істотно занепавши.

Великим пам’ятником російської літератури свого часу вважається листування московского царя Івана IV — з його опонентом, князем Андрієм Курбським, який беззастережно віддав переваги цивілізованій Литві перед темною Росією. До Курбського претензій немає, людина освічена (хоч і не письменник), що ж до царя… Він, головним чином, обмежується “бабьей бранью”, як слушно зауважує князь. Яка — до того, й великого різноманіття собою не являє.

Потім, один російський піп, повернувшися додому з Італії, — все описував тамішних “мужіков мєдних” та “доми огромниє”. Не в стані був ні описати путем те, що бачив, ні навіть передати власні враження. Писав, тільки й єдино, що все це — “зєло удівітєльно”. Попи в Росії завжди були не останніми, та як уже в такого “нєт слов для вираженія”, то справи з “вєлікім русскім язиком” — були на той час дійсно кепські.

Видно, що збіднілість лексики стала бути просто катастрофічною.

Відомий мандрівник Афанасій Никітін був людиною, як на свій час — освіченою, це видно з його записок. Але, в своєму “Хожении за три моря” (1472), чим більше заглиблюється він у новий для нього світ Сходу, — тим частіше вживає невистачаючих йому слів із добре знайомого ітіль–тюркі — літературної мови Алтин–орду, мови, якою Езоп та Сааді були перекладені на півтисячоліття раніше, ніж російською.

Тому й не дивно, що російська мова вимушена була збагачуватися за рахунок інших. Погано тільки те, що вона не завжди робила це в найкращий спосіб.

Вона пережила, загалом, принаймні три подібних інвазії.

Перша припадає на часиПетра із його “вікном до Європи”. Тоді нові слова тягли вкупі з речами, назвами яких вони були, або ж як назви небачених дій, до яких тепер царевою волею доводилося привчатись. Тягнули при цьому багацько зайвого та непотрібного, та ще й по двох напрямках разом.

Бо тягнули, скажімо, не тільки гірниче обладнання, різні там “гертфлути” та “глаух–герти”, “шлам–грабени” та “кастени”, але й їх назви, з якими більш менш розібрався лише М. Ломоносов. Тільки він і викрив, що “герт” — то звичайне собі корито, а “кастен” — то ящик; та й вжив до цього належних заходів.

Імператор–реформатор тягнув тоді не тільки обладнання та солдатські гудзики, а ще й всі приваби німецької державної бюрократії, з її “дістріктамі”, “камєр–коллєгіямі” та “обєр–провіантмєйстєрамі”. Неважко воно було все це перепозначити словами власної мови, та… Не знайшлося тут свого Ломоносова… Отже, — ще одне засмічення мови.

Але, — а як же ксенофобія?

Справа в тому, що час рухається, змінюються тенденції. Постійна ксенофобія — то необхідність, насамперед, повсякденного відмежування рабовласника від раба, від рабського стану. А тут, — займали ж не у рабів; радше в аристократів.

З петрівськими ж часами співпадає й деяка украінська інвазія. Бо немало неросійського було тоді внесене до російської мови разом з українськими просвітянами. Про це пише Роман Якобсон в своєму дуже відомому дослідженні — “Основа славянского сравнительного литературоведения” (1953):

Украинские элементы начали просачиваться в русский литературный язык на рубеже XVII столетия в качестве носителей вестернизации и секуляризации...

После украинско–русского воссоединения (1654) поток украинских книжников в русские культурные центры усиливается на протяжении второй половины XVII — начала XVIII в...

Ближе к концу XVII в. происходит сильная украинизация и тем самым также и полонизация русской литературы.

Про все це ми ще будемо писати, а поки підемо далі.

Друга велика інвазія була вже радше французькою, ніж німецько–українською, та пов’язана була з тим, що задумала Єкатєріна II. А її метою було, не більше не менше, як довершити велику справу Петра І. Його реформи, в їх найбільш ефектній та ефективній, здійсненній частині, полягали на тому, щоб помити, поголити та обстригти Росію, одягти її в німецькі кафтани. Але, — не всю; не всіх — зверніть уваги. Тільки й виключно — рабовласників. Російських рабів він полишив напризволяще, та навіть не брав з них штрафу за бороди (а це ж — гроші!). Отже, створив нову стіну між рабами та їх власниками. Єкатєріна II пішла в цьому ще далі. Вона зобов’язала рабовласників перейти на французьку мову. Не дивно тому, що аж до наполеонівських воєн продовжувалася епоха французьких впливів на російську мову, а значить — і літературу. Бо розповсюджене знання якоїсь мови, полегшує й проникнення пов’язаної з нею культури.

Тут ішлося, щоправда, не так про прямі лексичні займання, хоч були й вони, як про прийняття сили зворотів та кальок.

Звороти, як — скажімо — “принять меры” (prendre les mesures), ““принять участие” (prendre part), “делать честь” (faire honneur), “мати трохи терпіння” (avair unpeu patience) і т.і. Кальки — такі, як “тонкий слух” (fin orne), “острый ум” (fin esprit), “влияние” (influence), “наклонность” (inclination), “упоение” (envirement) тощо.

Третім періодом безкритичного потягнення чужого — є наш час. Час “бріфінгов”, “саммітов”, “маркєтінгов” та всякого подібного непотрібного мотлоху. Він, цей час, — покищо продовжується.

Але, знову дещо повернемося до ксенофобії. Свого часу ми викрили: як потягнуть щось іноземне, то воно частіше принижується, як отой “сарай”. Або й цілком антиномізується (“вродливий”).

Адже, тут ідеться про займання мови в цілому, а не поокремих слів, тут вже не приходиться перебирати та пересемантизувати. До того ж, займання французької, то акт присвоєння мови аристократичної, бо ж із французькими віланами ніхто з російських аристократів не спілкувався, ні вдома, ні у Франції. А пан до пана, хоч і чужого,