Дві культури - Олександр Боргардт
- все, цього досить.
Російський нарцисівський комплекс, якого — відмітимо це, ніколи не знала у себе література українська, що відзначалася радше суворою самокритичністю, — неодмінно прорізується в російській літературі й після Пніна, це неважко прослідкувати.
Перегортаючи Пушкіна, можна зустріти у нього мало не новий символ Росії, не гірше від тої гоголівської трійки, перед якою з жахом розступаються народи тому що вона давно понесла, або квартального Мимрєцова з Глєба Успєнского, який мав тверду звичку всіх “тащіть” (туди, куди їм не треба), або “нє пущать” (туди, куди їм треба). Всі ми пам’ятаємо, як рясно цей типаж розквітнув за совєцьких часів. Втім, в цьому останьому випадку Мимрєцова йдеться радше про символ загального садо–мазохистського російського суспільного устрою.
Так от, повертаючись до Пушкіна, пригадаємо деяку казкову особистість жіночого роду, що так полюбляла крутитися перед люстром. Та не дарма, бо люстро це — було не просте:
Ей в приданое дано Было зеркальце одно; Свойство зеркальце имело Говорить оно умело. «Свет мой зеркальце! Скажи Да всю правду доложи: Я ль на свете всех милее, Всех румяней и белее?»Так і мастурбувала собі потихеньку ця дама свій нарцисівський комплекс, поки люстерко не насмілилося доповісти правду. Що тут почалося!…
«Ах ты мерзкое стекло! Это врешь ты мне назло!»— ну, й самі розумієте, чим це покінчилося для цього самого паскудного дзеркала. На дріб’язки, ясна річ…
Символи та алегорії кожен є вільний уявляти та бачити на свій спосіб. В трійці, що несе до нових шахрайств дурня Сєліфана та пройдисвіта Чічікова, її автор побачив символ Росії, яка скаче в те саме світле майбутнє ХХ століття, коли майбутній мужик не Пікуля з Берроузом, а його — Гоголя — “с базара понесет”. Вкупі з Бєлінским, ясна річ. Бо, як же можна — без Бєлінского?
Але, чому ні? — можна й так. Символ, принаймні, давно увійшов до шкільних підручників. А те, що Сєліфан — дурень, а Чічіков — пройдисвіт, — чи воно таке вже горе? — бо ж так воно й насправді є.
В себелюбній дамі з пушкінської “Сказки о мертвой царевне и семи богатырях” вбачається мені інша іпостась, другий символ Росії, а в її люстрі — символ “вєлікой русской літєратури”. Тому, що крім вже відомих нам її начал, патріотичного та дідактичного, є ще її третє історичне призначення — прославительно–панегірічне. Мені можуть заперечити, що така функція вже входить до патріотичного призначення, але це не зовсім так. Справа в тому, що й українська література, ну, виключаючи всяке там вірнопіддане малоросійське сміття, — теж не була антипатріотичною, але… Її завжди не так притягало густування у власних доблестях, як аналіз прорахунків та недоліків. Вона була в іще меншому ступені панегіричною, ніж російська література — самокритичною.
Воно ж, оце третє начало, і свідчить про закорінілість нарцисівського комплексу в російській культурі.
Деяка цікава іпостась цієї своєрідної величі, побутує вже й по чисто народних казках. Не кажучи вже про віддання повної переваги герою–дурневі перед героєм розумним, є в них — в багатьох різновидах, й інший мотив. Герой казки — ні в навчанні, ні в праці, — подвигами себе не відзначує, а між тим… Йому, от — так собі, нізащо, весь час везе. Все, що йому потрібне — отримує як з кремлівського “распрєда”, та як — миттєво: “по щучьєму вєлєнію, по моєму хотєнію”; не більше не менше, уявляєте? Як Л. Брєжнєв або ще хтось.
Отже — відмітьте собі: не заслужив, не заробив, а так — по “щучьєму вєлєнію”, — взяв і незабаром отримав.
* * *Справа в тому, що це тільки верхівка айсберга, що тут є задіяний не тільки егоцентризм колективний, непорушно переконаний в тому, що всі росіяни разом — вище, краще, сильніше і т. д. і т. п., — від усіх інших народів на землі. Справа насамперед у тому, що й кожен із них глибині душі вважає себе вище від усіх останніх росіян, а якщо це й не визнається іншими, то або внаслідок змови (частіше — з боку яких–небудь “інородцєв”), або нещасного збігу обставин. Бо надто добре відоме, що де б не опинилися двоє росіян один все одно, рано чи пізно, — опиниться зверху. Нестійка рівновага поміж ними мислима, як кажуть, тільки en masse. Статистика невідома, але слід думати, що найменш розповсюдженою психічною хворобою в Росії повинна бути манія величі. Саме тому, що така розповсюдженість відносно легких форм, — створює щось на кшталт імунітету проти гострих.
Принаймні, пам’ятаю, було це десь напочатку п’ятидесятих, такого хворого демонструвала на лекціях студентам Дніпропетровського медичного інституту професор психіатрії О.І. Виноградова. То був приведений двома здоровезними санітарами з демобілізованих корпулентний муж із зав’язаними назад довгими рукавами гамівної сорочки. Професор прочитала виписку з трудової книжки, з якої випливало, що цей чолов’яга захворів на посаді “старшєго повара”. Запитаний про це безпосередньо, він, із безмежною самовпевненістю божевільного заявив, що він вже давно є “зав–проізводством”.
Ви можете сказати, що це манія така, надто вже дрібна. На це можна нагадати, що час був суворий, відповідальний, несприятливий і для звичайних совєцьких людей, а не те, що для маніяків. Тоді й самий затятий псих сто разів подумав би, ніж об’ явити себе Лєніним; або хоч би маршалом Блюхером.
Не знаю вже, скільки років його там демонстрували за відсутністю більш вражаючих прикладів, але він був єдиний, кого я бачив на власні очі.
