Дві культури - Олександр Боргардт

Дійсно, за репресій 1937 року було знищено багато, скажімо так, потенційних ворогів, можливих політичних конкурентів, небажаних іноземців (вони — завжди небажані!), але… Але були й такі вірні та віддані, хто не погрожував та не міг погрожувати, ні Сталіну, ні його оточенню; наприклад: Міхаіл Кольцов, Карл Радек… В чому ж була їх провина? — а саме в цьому: були не в міру талановиті. Відробляли свою брудну більшовицьку службу з вогником, талановито. Висувалися, одне слово. За це й приплатили.

З приводу російського принципу безпеки — “не висувайся”, можна знайти чарівну ілюстрацію зі щоденників Ольги Берггольц. Весна 1942, вже блокада, нема їсти, тільки Жданов приймає підвладних жеручи ікру та помаранчі. Пішли до бані, поетеса та ще хтось. Там інші блокадниці, як слід, худі, затуркані. Раптом — заходить звичайна, нормальна баба, — біла, чиста, відгодована. Нашорошилися — не те! — ясна річ — “блядь”! Накинулися всі, обхаяли, облаяли; та в сльози, потім — геть.

Далі, — бачать, заходить стара, миршава–примиршава; шкіра та кістки. Сидить тихо, миється, нікого не зачіпає. Знов — не те! — пішли кістки перемивати. “Мой-то, молодой был, красивый, все впереди. Убили. За таких вот жизнь положил…” У них — треба бути як всі. Коли вже сидиш по самі вуха в імперському лайні, то принаймні — не висувайся. В жодній бік. Але, повернемося до конкуренції, моделі якої ми запропонували вище.

Щоправда, оговоримося, для тих, хто сам не зметикує. Обидві ці моделі в чистому вигляді ніде в природі, ясна річ, як і всі ідеальні схеми (ну, хоча б той самий точковий заряд) — не виступають. Поготів, ясно прослідковується еволюція. Здавна властивий Америці засіб конкуренції вже потіснюється російською моделлю, яка імпортується вкупі з численними емігрантами (необов’язково росіянами). Тому сьогоднішня Америка не в стані конкурувати не тільки з Японією (яка, до речі, взагалі не допускає до себе емігрантів; жодних, ні поганих, ні добрих), але й з європейськими країнами. Що поробиш — неминучі втрати “інтернаціоналізму”.

От, ця обставина, перевага моделі, яку ми не випадково назвали “російською”, і призвела до того, що російський нарід, кращий з кращих та безсумнівний “старший брат” в будь–якій сім’ї народів, незважаючи на своє колоніальне панування над ними, — ходив босий або в лаптях. В той час, як українці, ті самі, яких “нєт і бить нє можєт”, незважаючи на століття російської окупації — продовжували ходити озутими в чоботи. Як іще тоді, сотні років тому, коли жодних там отих росіян не було й не передбачалося. Тому що для них не так важливо було, а що там є у сусіда? — бо ж головне, це те, що є в тебе самого, чи не так?

А з цієї причини в російській літературі пробачте — “вєлікой русской літєратурє”) з’явилося нове та самобутнє спрямування, іншим літературам світу (а значить — і українській) — повністю невідоме. Заснували його двоє збіглих поповичів, Н. І. Добролюбов (1836–1861) та Д. І. Пісарєв (1840–1868). Вони й створили свого часу революцію в російських розумах раніше, ніж вона відбулася на російських вулицях. А тим навік і забезпечили собі в Росії стійку репутацію великих мислителів (і — критиків). Було воно, це спрямування, як і все російське, вельми неускладненим, та зводилося к повній першості, приматові брюха над головою, нижчих інтересів над вищими. Воно втілилося до сенсаційних розумувань Д. І. Пісарєва про те, що є потрібніше для народу, а значить і вище: Шекспір чи чоботи? Глибокомислене, чи не так? — ну, куди вже… глибокомисленіше й не буває.

Так і пригадується риторичне запитання Яна Парандовського (Алхімія слова, Варшава, 1963, с. 372), якого він приписує Т. Карлайлю: “Англійці, що б ви віддали — індійську імперію або Шекспіра? І — чого б ви хотіли — ніколи не мати імперії, чи ніколи не мати Шекспіра?

От і бачите, кому чоботи, а кому — індійська імперія.

А тепер зважте, подумайте, — а чи могло щось подібне серйозно обмірковуватись громадськістю в будь–якій європейській країні? Зважили? — в жодному разі, кажете… Ото ж воно й є. Це все одно як щось суто російське, скажімо — “заслужєнний дєятєль наукі” — спробувати написати латинською абеткою. Або перекласти будь–якою європейською мовою. Відразу бачити якусь неймовірну дурість, чи не так?

Так от, незважаючи на це, Д. І. Пісарєв і довів усім, як двічі два, що чоботи — вище від будь–якого Шекспіра (а значить — індійської імперії також), чим викликав бурхливе теляче захоплення всієї прогресивної російської думки, але понад розтривожив Ф. М. Достоєвского, який подібної ідеї зовсім не схвалював. Цей мав, слід гадати, належного поняття про транзитивність та розумів, що як чоботи злетять над Шекспіром, то вже ясна річ, що й над ним.

Ви скажете на це, що якби в Росії, як у людей, всі здавна ходили б у добрих чоботах, то не було б і цієї течії, по інших літературах невідомої.

Але, відповімо на це, якби чоботи були в кожного, то чим би, скажіть, раб порізнювався б від пана? Та на чому ж тоді полягав би уславлений “особий путь Россіі”, який напередодні ХХ ст., атомного та космічного, — поділяв би людей на рабов і господ”? — про що інші народи не відали й за кам’яної доби.

А саме він, цей “особий путь”, і становить, відсотків так на дев’яность з гаком, — чар російської культури, — анахронізмму, суміші кам’яної доби та римських імперських часів, цілком та недоторкано перенесену до сучасності.

Щось оригінальне та неповториме, на кшталт живого дінозавра на вулиці сучасного міста. Або — в крамниці з посудом.

Але, наприкінці — знову дещо розважимося.

В російській літературі, як ніде — в жодній іншій, письменників можна розділити на тих, що написали мало — та добре, й на таких, що написали багато, але не надто добре. Втім, офіційно ті та другі — прирівнювались. Коли на тому ж засіданні приймали до Російської Академії А. Сухово–Кобиліна та М. Горького, — створилася саме подібна ситуація. Рядове засідання виросло до масштабів символу: один написав мало, але відмінно; другий багато