Дві культури - Олександр Боргардт
Взагалі, якщо ви хочете ознайомитись у російському перекладі з яким–небудь іноземним письменником, то ви ще матимете з його перекладів якесь загальне враження про коло його інтересів та зміст творів. Зрідка взнаєте ви щось про його стилістичні особливості, тим більше — про мову: в російському перекладі, як ніде, цінується якнайвище “гладкость слога” (тобто, просто сірість), — не можна щось ускладнювати та перевтомлювати недоумкуватого “массового чітатєля”. Звідси — знову ж — недоумкуватість: зворотній зв’язок!
Але, якщо ви хочете пізнати поета — його російський переклад буде для вас повністю безкорисним, повірте. Він не тільки введе вас в оману, але й розчарує. Не випадково й Гарсія Лорку прийшлося перекладати самому; це — щось.
Є, зрозуміло, й виключення, де їх не буває. Але — погоди вони не роблять.
Не те — велика школа українського перекладу, котра — підкреслимо цю щасливу обставину, — складалася повністю незалежно від російської. Всі її досягнення і перелічити неможливо, але можна просто відмітити, що практично всі скарби світової літератури перекладені українською мовою з оригіналів. А деякі — і не одного разу. Та — з найбільшою можливою художньою точністю.
Пригадаємо тому всього трьох великих, що відобразили відповідно три вершини трьох епох українського перекладу — Івана Франка (1856–1916), Освальда Бургардта (1890–1947) та нашого сучасника Бориса Тена (М. Хомичевський). Тих, кого можна порівняти з ними в російській культурі, — немає. Та, в переважному ступені внаслідок того, що ми відмітили вище.
* * *Намагання кожного підім’яти під себе, так чи сяк, побільше з оточення, в російських же умовах, — є зрозуміле та навіть природне. В суспільстві, що одвіку складається з рабів та панів, це означає віддалитися від раба та наблизитися до пана. На це можна було б заперечити — а чи не простіше ліквідувати систему “раб- господін” та завести демократію? — як в інших. Тоді й кожному зокрема можна б і не усилюватись, але… Раз тисячу років так і не завели, а рабство так і не зліквідували, не дивлячись на цілком серйозну спробу 1861 року, — значить це комусь потрібне. Як у Маяковського — пам’ятаєте? — “Если звезды светят, значит это кому-нибудь нужно”.
В механізмах конкуренції, а природа й суспільство — однаково, побудовані на конкуренції, — можливі два типи, дві моделі (ми беремо тут найпростішу — за одним параметром).
В одній моделі популяція обрізується конкуренцією, образно кажучи, з того боку розподілу, де концентруються слабі, зсовуючи з часом центр розподілу в бік сильних. Це модель, яку надалі будемо називати “а–конкуренцією”.
Але, можлива й інша модель, коли навпаки, конкуренція з’їдає розподіл з боку сильних та зсуває його центр в бік все більш слабих. Цю ми будемо називати “р–конкуренцією”. Чому? — ну, скажімо, від позначень на регуляторі годинника: avant-rest — “вперед–назад”. Мислима, однак, інша інтерпретація цих назов, що є також повністю логічною.
Середнього американця турбує, щоб у нього було більше, ніж у сусіда, та він зі шкіри лізе, щоб заробити та наторгувати більше від нього. А сусіда й собі — відповідає тим самим. В кінці багатіє кожний, багатіє й уся Америка. Це точно відповідає нашій першій моделі — “а–конкуренції”.
Не те — в росіян. До свого особистого добробуту росіянин є більш–менш байдужий (так званий “тєрпєлівий русскій! ван”). Але, далеко не байдужий він того, — а що воно діється у сусіди? Бо ж він є патологічно заздрісний. Це — мало не визначальна риса національного характеру. Тому… Ось чого в жодному разі не має бути, так це того, щоб у сусіда завелося чогось там більше, ніж у нього. Та щоб цьому не бути, — він покладе всі сили, жертовно покинувши заради ближнього всі свої власні справи. Тому, як хочеш жити спокійно серед російського народу, — спаси Боже, не висувайся. Виники? — але вони є очевидні: бідніє кожний, бідніє та опускається суспільство. Це вже буде наша друга модель, “р–конкуренція”.
Таким чином, початкові літери “а” та “р” — можно рівноправно тлумачити, відповідно, як скорочення прикметників — “американська” та “російська” (конкуренції).
З тим, що ми назвали тут “російською конкуренцією”, невідривно пов’язана й кар’єра самої російської культури (пробачте — “вєлікой русской культури”). Її вивищення, то не стільки є плід власних, спрямованих до підйому зусиль, скільки шлях пониження та заперечення (або навіть прямого винищення, про це далі), — інших культур. Особливо — більш високих. Особливо — сусідніх, з яких тягли все, що погано (а часом і відмінно) лежало; це культура спочатку агресивна. Спочатку хижа.
Тому найбільш простий та ефективний спосіб вивищитися над околішними — це укласти їх всіх на землю. В совєцькі часи це набуло характеру явної паранойї, тотальної війни проти всіх, — “долой буржуазную культуру!”
Відмітимо ще, — з цими взаємовиключаючими моделями конкуренції невідривно пов’язані й два — як тут сказати? — принципи життя, хіба так. В Америці — власність дає владу. В Росії — навпаки: влада дає власність. Недарма ж усе історичне існування Росії, це гонитва за владою, гризня за владу.
Як більшовизм став увінчанням (поки!) “особого путі Россіі”, так само Ленін та Сталін довели до досконалості “російську конкуренцію”, безоглядно знищуючи всіх, хто насмілився хоч трішечки висунутись.
От ми й прийшли, природним шляхом, до деякого життєвого принципу.
Там, де панує принцип — “дави всіх, хто хоч чимось кращий від тебе” — як основний принцип соціальної конкуренції, там, природно повинен існувати і деякий принцип безпеки. Думається, що його можна цілком звести до короткої рекомендації — “не висувайся!” Нерозуміння цього важливого принципу підвело багатьох, саме в більшовицьку епоху, — вершину, так би мовити, “особого путі Россіі”; або кульмінації
