Невідоме Розстріляне Відродження - Павло Коломієць

Весело жбурля. Вітер у квартали Кинув моря пінь. І на диби стала Хвиля наче кінь. Утікай – же з міста Вітре у степи! Тут тобі не місце, Тісно тут тобі. По дорозі з ревом Вивіски зрива, Зойкають дерева Зойкає трамвай. Вже ніхто з-за рогу Не ціляє в лоб І немов нічого В місті не було. Торохтять трамваї, Котяться авто, І не зачіпає Вивісок ніхто. Передсвітанкове
Вночі чиїсь я чую кроки, (Усе навколо спить). Дивлюсь – устав з дрімоти спокій — Зирнув на мене, зблід, Простяг до низу димом вуса, Ворушаться уста… Вслухаюся: чи не забувся Як досвіта вставав? Вмивався там, чи ні, та швидко Поки гудок не гув — Спішив нап’яти сиву свитку І йти в заводу гул. Кінчав кувати ранок майстер, Надворі день займавсь. Мороз на вікнах вишив айстри, На брук посипав ряст. Будинки заспано-суворі Примружували зір, І гасли погляди в покорі Туберкульозних зір, Прогув гудок. Усе минуло, Проплило в один мент. Нічого наче і не було, Бо зараз я – студент. І знов чиїсь я чую кроки. Усе навколо спить. Дивлюсь – красуня чорноока У серце промінить. Палкі уста, гарячий погляд,