Невідоме Розстріляне Відродження - Павло Коломієць

Я люблю десятчану сорочку, Як матусю далеку свою… Виряджала в чужу стороночку, Виряджала й прощалась в гаю. Гомоніла про голод, про злидні, Про роззуте життя вдовине. – Приїзди по весні Хоч на три дні Та провідай мене. Та шануйся, шануйся, синочку, Не заводься з чужими людьми… А на згадку про мене сорочку Ось візьми. Це з своїх конопельок І робота своя… Далебі — Цілу зиму сукала куделю На сорочку тобі. Ти ж… Як будеш в неділю вдягати Цю сорочку, – згадай: Десь далеко в селі стара мати Вигляда… Видно, щось ще сказати хотіла — Про турботне самотнє життя, Та змарніла верба затремтіла, Ніби хворе дитя. Як заміривсь розхристаний вітер! Нахилив дерева, захитав: Він сліди зашкорублого літа Замітав. Я пішов, а матуся сплакнула: – Не забудь, пам’ятай. Темна ніч огорнула Темний гай. Гетто

Вінницькій Єрусалимці

Зламались крихітні заулки і розтрусились між халуп. Тут на порогах навіть мулко, тут посковзнувся кожен слуп; тут кожен дах, як журне чоло, і кожна шибка, як сльоза: не раз топтала їх додолу важка розлючена гроза; не раз із попелу розпуки над станом обгорілих стін побитих кроков чорні руки підносили німий проклін. В тісних кутках і заворотах, де тінь сліди свої хова, гніздиться вікова скорбота, немов стривожена сова. Зігнулись бідні нерозважні над ретязями довгих літ, — і тільки смітник неосяжний розпух, як випнутий живіт, і та в нападах тупого нуду синагогальний шестикут