Невідоме Розстріляне Відродження - Павло Коломієць

з вільним вітром – у поля! Але господар Не дозволя: Бо мати на поденній полють — Зо мною на харчах… …А попинята очи колють — – Старча, старча! Дивись, коліна драні. А бриль носив мабуть ще дід. – Ну, подождіть ви, куцоштані, Дійду я літ! Я позбираю – до галузки — Дитячі болі й збережу. І вже напевне вам мотузку З них золоту зв’яжу! Забуті тіні
І Вони сиділи на криниці. Над ними в синій глибині Далекі зорі-зоряниці Плели мережева ясні. За ними верби щось шептали. Травневі гості – солов’ї Дзвінкими співами лякали Солодкий сон старих гаїв. Вона ласкава, мов тополя, Струнка, мов тростка з-над ставка, Схиляла в тузі біле чоло До молодого юнака. А він – спокійний, темнозорий Дивився в поле мовчазне, Де через доли, через гори Лилось, немов криваве море, Пожежі марево страшне. II Вона: Вночі в далекому байраці Зловісно пугають сичі, Не йди, мій соколе, до праці На варту ратницьку вночі. Бо за могилою глухою, Де причаївсь байрак густий, Тебе зрадливою рукою Заколе ворог навісний. Кому ж ти скажеш наостанці Своє розпачливе «прости»? Хто розповість твоїй коханці, Де труп скривавлений знайти? Не йди, мій голубе коханий, Бо чи ж знайду в степу твій слід? Хіба не краще до світання Під соловейкове сюрчання Отут забути цілий світ?