Невідоме Розстріляне Відродження - Павло Коломієць

Густа імла Все оповила навкруги… На небо зіронька зійшла, Всміхнулись їй степи, луги… Земля послала їй привіт У ніжних пахощах квітків, В дзюрчанню мрійному струмків, — Святій, ясній, що несла світ, Земля послала їй привіт… Піднялась зірка, вся блищить, Весела, радісна тремтить… Проміння – усміх срібний шле, Надію – зов на землю ллє… Вже хутко день, Вже близько він… Дзень – дзень-дзень, — Лунає дзвін. До всіх гука: Імла зника… Вставайте ж всі! До праці всі! Брати! Чи чуєте цей зов? Зникає, тане вже імла, Тікає зло, іде любов… Недаром зіронька зійшла… Дивіться – зіронька тремтить, Зове до кращого. Ідіть! У жовтні
Жовтими листочками (там, де віти долу) яснії жовтневії пропливають дні… Вечорі у серце стерниною колють, стежечками пісенька на папір мені. Покохав я Осінь (восени ж і Жовтень), як свою касарню, Осінь полюбив! — Спомини на серце червіньковим золотом, батогами зорі крають небосхил. Гей, співай веселую, пташечко-гармошко, заспівай веселую на новий мотив! Про життя в касарні, і про дні хороші, й проте, як Наталочку стрілець полюбив… …Під ногою лунко-лунко тротуари… І на серце лунко, радістю – вона! Пам’ятаю, небо було каре-каре, плуталась у хмарах блідая зоря… З того часу пізно по Сінній вертаюсь. І русяві ночі. І русяві дні. І русяві пісні про мою Наталю — стежечками рівними на папір мені. Вечір