Невідоме Розстріляне Відродження - Павло Коломієць

ніщо й не хрусне по снігу: здається стала біла тиша і слуха таємничий гул. А гул росте, немов заграва, і вже ступає на поріг… – Чи скоро ж безгомінь білява впаде йому до ніг? ІІ Село закуталось в солому — та й спить. А вечір із-під верб насупивсь. В полі голубому хтось загубив тоненький серп. Тепер нікому не потрібно його блискучого жала: стара зима гаптує дрібно мережку мрійну для села. І спить село. Сліпі віконця. Степи — до пояса! — в снігу. Невже чекатимуть, щоб сонце Збудило весняну снагу? А я ж — схвильований — із міста, Де рвійно — день і ніч без сну — могутній пазуху розхристав і сам собі кує весну! Кує. Не розгинає стану, схилив напружене чоло. Скоріше б сонце Дніпрельстану із-під руки його зійшло! Нехай би заспані віконця Із-під солом’яних брилів свінули сяйвом і без сонця в пітьму засніжених полів! Немає слів
Немає слів, а хочеться сказати, мов білим цвітом процвісти: — Яка прекрасна ти, о земле-мати! Яка прекрасна ти! Немає слів, а тільки в скроні стука гаряча кров.