III Він: Коли кругом, мов чорні круки, Шугають хижі вороги; Коли народ ламає руки Від нестерпучої нудьги: Коли країна безталання Лежить розтоптана в крові, — Ганебно дбати про кохання Й тікати в гай до солов’їв. В часи, як смерть свої дарунки Несе для змучених братів, Мені миліші поцілунків Удари лютих ворогів! Нехай сьогодні я загину, — Та знаю – по моїх кістках, (Настане золота година!) Ітиме радісна країна, З піснями волі на устах! IV Вона скорилась, – він покинув, Невже наврочили сичі, — Юнак по-лицарськи загинув В степу широкому вночі. Ніхто не знав де герць завзятий Юнак із ворогом почав: Ніхто не чув, як ворог клятий Юнацьку голову відтяв; Ніхто не бачив, як терзали Юнацьке тіло пси вночі, Над ним розпачливо ридали Лише нестримані дощі. Над ним схилялись, – щоб сховати Від сонця, – тіні будяків… Чи спом’яне ж країна-мати, Як буде свято святкувати, Своїх загублених синів. V Вона ж лишилась самотою. Даремно, гірко плачучи, Вона сиділа під вербою Щоночі милого ждучи. Даремно бідна сиротина Не з’їла вдосталь, не спила, Та кожну вільну копійчину Собі на посаг берегла — Юнак ніколи до криниці Більш не приходив. Продала Свій посаг людям. В жалібниці Дівчина-наймичка пішла. Ніхто не бачив, як ридати Вона ставала в самоті… Чи спом’яне ж країна-мати, Як буде свято святкувати, Ті сльози-зерна золоті! «Я люблю десятчану сорочку…»
