Карусь і ми - Софія Парфанович
Користаючи з моєї задуми, Карусь вертить носом і закидає на другу лінію.
— Не знаєш? А повинен, ти американець. А на другу лінію не пхайся, сам мусиш мати трохи розуму, сам ставати перед червоним світлом, пильно розглядатися, щоб на кого чи на що не наїхати, і таки їхати просто. А тебе тільки пусти — і вже робиш вихиляси. Кажеш, що то не твоя вина, що дороги не біжать рівно. Хай би я спробувала пустити тебе самопас на найрівнішій дорозі, побачили б ми, чи не влетів би ти в рів або на яку хату. Ні, ні! Уже волію правити тобою. Злегка, злегенька повертаючи кермою. Лиш стільки, щоб удержати тебе на дорозі. Але ти теж уважай, приятелю мій! Не маємо ж нікого, ні я, ні ти, і ми тільки обидвоє, загублені серед простору доріг, що біжать у неминуче. Не раз думаю з страхом: що я почала б, якби ти так нагло захворів або взагалі вирішив покинути мене. І ніч западала б на пустих дорогах між лісами й полями. Як страшно, як страшно!
Натискаю на акцелератор, дивлюсь на милівник. Сірий, глухий, безнадійний вечір підкрадається до нас.
І я далі розказую:
— І ще одне діялося восени: викопували картоплю. Гарна і приємна робота, а ще як земля пухка! Під кожним кущиком несподіванка, радісна знахідка. Там великі картоплини, тут багато їх і дорідні. О, люблю копати картоплю! Але є ще одна приємність: натину громадять у купки, а потім запалюють. Сизий, густий, запашний дим стелиться по стернищах і так пахне осінню, навіває легкий, легкий сум. Під сірим небом летять журавлі або гуси. І Марися перестає копати картоплю, підпирається сапою та, дивлячись птахам навздогін, зідхає:
— Богойку, Богойку, вже відлітають гуси, вчасна зима буде! Ой, випадуть сніги та як не сціплять морози!
Так часто разом із ними в бойківську хату заглядають злидні й голод. Далі копає картоплю Марися, але Яцько разом із Дмитром, хлопці, що пастушать, підсичують сизий дим і згодом у жаринки й попіл кладуть картоплю. Як смакує така картопля, спечена в попелі! Як пахне!
— Але що роблять тут із натиною, чи ти знаєш? Мабуть, її залишають на полі, а навесні чи коли там переорюють. А в нас не всю натину палять: її носять веретами до стаєнь і там худоба перегризає, а решту стелять.
— Щоправда, я ніде тут не бачила картоплища. Картоплю десь вирощують і в цьому стейті, але я ніколи не бачила її на полі. По дорозі зустрічаємо різні написи: «Голландські квітові цибульки», «Молоді курчатка», «Свіжі господарські яйця», і тільки раз за цілу дорогу напис: «Картопля». Напевне спроваджена звідкись, як от із Айдаго. Ще вдома казали, що в Америці помаранчі дешевші від картоплі. Парадокс: ця країна є батьківщиною картоплі.
Карусь народився у країні парадоксів і не бере їх надто поважно. Навпаки, котиться гладко по широкій дорозі, дуже задоволений.
— Потім — зима. Ти її дуже добре знаєш і, наскільки я помітила, не любиш її, може, навіть, ненавидиш. Добре собі нагадуєш нашу їзду минулої зими, коли нагло дороги покрилися льодом і на нього впав свіжий сніг. Ти ковзався, крутився, туркотів, і ми обидвоє вмирали зі страху: я натискала на гальми, але ти не міг задержатися і ковзався далі, а перед нами були інші вози або рів. Ні, то було страшне!
— Але там, у моїй країні, кожен любить зиму. І знаєш, чого вживають до руху? Гелікоптерів!
Карусь заскреготів і застрибав із великого здивування.
— Ні, ні, підожди! То не такі гелікоптери, що літають. Пам’ятаєш, ти їх не раз бачив. Чи ти приглянувся, що в них для осідання є двоє лещат, такі легко вигнуті дошки? Отож, узимку в нас уживають таких дощок. Ті, що стоять на них, наче птахи злітають із гір та легко і м’яко ковзаються по снігу. О, яка то радість, яка насолода! Сніг пухкий, м’який, іскристий. Брилянтами сяє. А над ним синява й сонце. Не чуєш дороги, не відчуваєш нічого понад насолоду льоту.
— А по дорогах їдуть такі гелікоптери-сани, їх тягне кінь чи коні. На них спочиває колиска, вимощена сіном. Ти зариєшся в сіно, обтулишся кожухом, обвинешся коцом, руки в хутряні рукави чи кишені. Сани біжать легко, дзвінок дзвонить у коня на шиї, видзвонює зимовий ритм. І білий світ довкола, як казка. Правда, часом такий гелікоптер ковзається, а то й перевернеться. Але небезпеки майже ніякої. Висиплешся у рів, у сніг, як у мамину перину. Тільки сміх і жарти.
— Калать, калать, калать — так дзвінок, коли сани в’їздять на подвір’я. Світельце блимає в хаті, хтось підходить до віконця, протирає його долонею, прислонює нею очі й дивиться в ніч: гості заїхали на подвір’я. І зорі висипались на небо, наче іскристий мак.
— І діти мають такі саночки без мотора-коня, пару дощинок, збитих, наче скринька. А як то летить згори, неначе м’яч! І яка радість гнатися вниз по добре в’їждженому узбіччі! Земля крутиться, земля втікає, світ повен радости, і личка дитячі цвітуть трояндами, хоч на ногах часто татові чи мамині старі «шкраби». Але їздити хочеться, навіть, як немає саночок, на якійсь дошці, а то й на самих штанах.
— О, зима чудова, Карусю! А ще коли тебе чекає в хаті тепло і мама насипле тобі миску картоплі, що парує
