Карусь і ми - Софія Парфанович
Тепер я сміюся, але Карусь, мабуть, ображається, бо таки хоче звернути в рів. Та це йому не вдається, і я примушую його таки держатися дороги. І далі сную свої спогади-думки. Карусь перестає ображатись і котиться рівно й тихо по гладкій дорозі.
— Знаєш, раз була зима, і я була в горах. У нас, на Бойківщині — то такий стейт, розумієш.
Карусь підстрибує на ямках, очевидно, розуміє мене.
— Добре. Так, отже, я була в батька на святах. Там така самітна хата під лісом. Була. Не знаю, чи ще є дімок мого батька. Бо він сам уже роки у землі. І були свята, і шумів ліс на Кичері, і батько радів, що ми, діти, приїхали. Але в саме Навечер’я приїхав селянин, щоб їхати до тяжко хворої жінки. Десь далеко за горами.
— Можеш собі уявити, як мені хотілось їхати. Інколи й тут, коли ти хочеш їхати, скажімо, до Дітройту, я довго збираюся вдома та міркую: їхати чи ні. Потім вирішую їхати й починаю квапитися. Половину речей забуду, хвилююся й маю якесь погане передчуття. Вкінці таки себе переборюю і, сівши за твою керму, таки заводжу мотор. Коли виїздимо за браму, я кажу:
— Ну, Карусю, їдемо! Тепер ми вже в дорозі, перед нами мандрівка. Я і ти, ми забуваємо вагання й деяку тривогу, вибігаємо на горбовинні дороги й котимось у далечінь. Тоді я успокоююсь і сную свої думки й розмову з тобою.
— Отже, я поїхала. Знаєш, чим і як: дерев’яним возом, що його тягнула одна худощава конячка. Ти не бачив на своєму віці коней і певне дивуєшся, що це таке. То, Карусю, живий мотор, що їсть, замість бензини, траву й зерно і п’є воду, як зрештою й ти. Його заводять не ключем, тільки цмокненням і покликом: вйо! З цього погляду то найбільш досконалий мотор, рід трансістора. Тільки, замість кришталів, має він серце й легені — теж два мотори. Така трициліндрівка, теж на чотирьох колесах, що їх називають ногами.
Отже, наша дорога спершу бігла селом і, хоч була вибоїста й камениста, але була. Однак швидко збочила в якесь міжгір’я і знаєш, як виглядала? То був потік. Колеса в’їздили на каміння, сковзували з них у воду, віз хитався й колисався, і я держалася міцно драбини, бо боялася, що полечу між каміння у воду. Але водій сидів спокійно за своїм мотором і тільки час від часу поцмокував або погейкував. Замість індикатора, вживають теж вигуку в роді: гайта або вісьта! Так ми тряслися й хиталися з каменя на камінь. Вкінці не стало й того потока, і ми виїхали на покриту снігом полонину. Там, під смереками, стояла самітна хатка. Ледве було її видно з-поза хвої. Як гриб у моху. Така мала, пошита соломою. За хатою стіжок сіна з гострим вершком. Наш мотор спинився, чоловік закинув йому на шию торбу з сіном, і він став їсти. Зовсім навпаки, як ти. Ти їси, коли їдеш, а він — коли відпочиває.
— В хаті були діти. Вони рачкували по долівці й лазили по лавах та постелі, де й лежала мати, що недавно породила ще одну дитину. Була бліда, як полотно, і спливала кров’ю.
— Ти на цьому не розумієшся, тож не розказуватиму тобі, що я робила і як виконала складну операцію в несамовитих умовинах. Але життя врятовано, життя матері. Грошей мені не дали. Не думай, що то так, як тут, в Америці, що докторові не шкодують заплатити. Там би теж не шкодували, але не мали нічого, і про це я знала, коли рушала в дорогу. Жінка тільки вмовила мене взяти вузлик з вісьмома яйцями, щоб не їхала я стільки світу «в порожні».
—І знову стрибали ми й ковзались по камінні й ріні, але тепер уже легше було, бо вниз. І коняка попоїла та напилася води з потока. На ніч ми були знов дома, і мій батько заспокоївся, а то ходив від вікна до вікна, покручував вуса — знову щось, чого ти ніколи не бачив — і хвилювався, чи не сталося мені щось у дорозі. Ні, таких випадків, як із вашим братом, на тих дорогах-бездоріжжях не бувало, але віз міг перевернутися чи могла зломатися якась частина, як от вісь чи що, і ми мусіли б були ночувати в дорозі чи там, на полонині.
— Так, отже, тобі й не снилось би їхати такими дорогами. Ти любиш гладкі поверхні, і швидкість, і газард. Я не хочу тобі докоряти, бо ти розмірно добрий хлопець. Але ваш брат щороку пожирає тисячі людських жить і нічого не помагають якісь винаходи чи поліпшення. Кажеш: не ваша вина? Я знаю: люди дали вам життя, і на них спадає вина. Алеж, людина теж тільки до деякої міри здатна опанувати швидкість і давати собі раду з несподіваними труднощами й подіями на дорогах. А там ще погода, ковзькість, погана видимість чи освітлення дороги, врешті людські нерви, здоров’я, втома — коротко, ряд чинників, що кінець-кінцем можуть коштувати життя вам і їм.
Карусь котиться жваво й помуркує примирливо. Він аж ніяк на такого небезпечного не виглядає, а вже щодо мене, не має ніяких замірів. Він мій приятель.
— Але перестаньмо говорити про прикрі справи! Цур їм, не проти ночі згадуючи!
— Отже, такими дорогами не раз доводилось нам їздити. Інколи куди легше було йти пішки. І, знаєш, несамовито скільки ми ходили! З віддалі часу й простору вірити не хочеться. Я вже не кажу про кількаденні мандрівки горами.
