Чорнобильська молитва. Хроніка майбутнього - Світлана Олександрівна Олексійович
Вони одного не могли зрозуміть. Не хотіли. Мені треба було знать, що це не ми з чоловіком винуваті... Не наше кохання... (Відвернулася до вікна й тихо плаче).
Це ж дівчинка росте... Все одно, дівчинка... Не хочу, щоб називали прізвище. Навіть сусіди наші... На сходовій клітці всього не знають. Вберу її в сукеночку, заплету кіску: «Катюня ваша така гарнесенька», — кажуть до мене. А сама я так дивно дивлюся на вагітних жінок... Наче здалеку, з-за рогу... Не дивлюсь, а підглядаю. У мені мішанина різних почувань: подив, і жах, і заздрість, і радість, навіть мстивість якась. Раз зловила була себе на думці, що з тим самим почуттям дивлюся на щінну сусідську суку... На лелечиху в гнізді...
Моя дівчинка...»
Лариса З., мати
Монолог про місячний краєвид
«Я раптом почав сумніватися, що ліпше: пам’ятати чи забути? Поспитав знайомих... Одні забули, інші воліють не згадувати, бо ми нічого не можемо змінити, навіть виїхати звідсіля... Навіть цього...
Що я запам’ятав... Зараз же в перші дні по аварії з бібліотек позникали книжки про радіацію, про Гіросіму й Нагасакі, навіть про рентґен. Пройшла чутка, наче це наказ начальства, щоб не ширити паніки. Для нашого ж таки спокою. Жартували навіть, що коли б Чорнобиль вибухнув у папуасів, цілий світ би перелякався, крім самих папуасів. Жодних медичних рекомендацій... Жодної інформації. Хто міг, діставав таблетки йодистого калію (в аптеках у нас у місті їх не було в продажу, діставали десь по великому блату). Траплялося, з’їдали жменю цих таблеток і запивали склянкою спирту. «Швидка» відволодувала.
Приїхали перші іноземні журналісти... Перша кіногрупа... Вони були в пластикових комбінезонах, касках, ґумових бахілах, навіть камера в спеціальному чохлі. А з ними наша дівчина, перекладачка... Вона в літньому платті й босоніжках...
Люди вірили кожному друкованому слову, хоча ніхто правди не друкував. Не казав. З одного боку, приховували, а з другого, не все розуміли. Від генсека до двірника. Потім з’явилися прикмети, за ними всі стежили: поки в місті чи селі є горобці й голуби, там можна мешкати й людині. Працює бджола — теж чисто. Їхав у таксі, водій чудувався, чому це птахи, як сліпі, падають на шибу, розбиваються. Як знавісніли. Сонні... Схоже на самогубство... Після зміни, щоб забути про це, він сидів і пиячив з друзями.
Запам’ятав, як повертався з відрядження. Обабіч дороги — справжнісінький місячний краєвид... Аж до обрію тяглися засипані білим доломітом лани. Горішній заражений шар землі знято, натомість насипали доломітового піску. Мов і не земля... Не на землі... Довго катувався цим видивом і спробував написати оповідання. Уявив, що тут діятиметься за сто років: чи то людина, чи щось такого скаче рачки, підкидаючи довгі задні ноги колінцями назад, вночі бачить усе третім оком, а єдине вухо, воно на тім’ячку, чує навіть мурашину ходу. Лишилися тільки мурахи, решта все на землі й у небі вигинуло...
Послав оповідання в журнал. Прийшла відповідь, що це не літературний твір, а переказ жахіття. Звичайно, таланту мені забракло. Але тут, підозрюю, ще одна причина. Я застановився: чому про Чорнобиль мало пишуть? Наші письменники продовжують писати про війну, про сталінські табори, а тут мовчок. Книжок — одна, дві, і все. Гадаєте, випадковість?
Подія ще досі поза культурою. Травма культури. І єдина наша відповідь — мовчання. Очі заплющили, як малі діти, й гадаємо: «Ми заховалися. Нас обмине.» Із майбутнього щось визирає, і воно неспівмірне з нашими почуттями. Із здатністю переживати. Розговоришся з людиною — та починає розповідати й дякує тобі, що ти її вислухав. Не зрозумів, а бодай вислухав. Бо твій бесідник і сам не зрозумів... Як і ти... Я розлюбив читати фантастику...
То що ж ліпше: пам’ятати чи забути?»
Євген Олександрович Бровкін,
викладач Гомельського
державного університету
Монолог свідка, якому болів зуб, коли він бачив, як упав Христос і став кричати
«Тоді я думав про інше... Вам може здатися дивним... Саме тоді я розлучався з дружиною.
Раптом приходять, вручають повістку й кажуть, що внизу вже чекає машина. Такий «воронок» спеціальний. Як у тридцять сьомому році... Брали ночами. З постелі, тепленькими. Потім ця схема перестала працювати: жінки не відчиняли дверей або брехали, що чоловіки у відрядженні, на курорті, на селі у батьків. Їм намагалися вручити повістки, вони не брали. Почали хапати людей на праці, на вулиці, в обідню перерву в заводських їдальнях. Як у тридцять сьомому... А я був тоді на грані божевілля. Мене зрадила дружина, решта все, здавалось, дурниці. Сів у той «воронок»... Вели мене двоє в цивільному, але з військовою виправкою, йшли обабоки, видно, боялися, щоб не дременув. Коли сів у машину, чогось згадав американських космонавтів, що літали на Місяць, і один із них згодом став священиком, а другий буцімто збожеволів. Читав, що їм привиділось... Наче там вони побачили рештки міст, якісь людські сліди. Майнули в пам’яті уривки з газет: наші атомні станції абсолютно безпечні, можна зводити на Красній площі. Біля Кремля. Безпечніші од самовара. Що вони подібні до зірок, і ми «засіємо» ними всю землю. Але мене покинула дружина... Я міг думати тільки про це. Кілька разів поривався накласти на себе руки, таблетки ковтав і мріяв не прокинутися... Ми ходили в один дитсадок, вчилися в одній школі... В одному інституті... (Закурює
