Чорнобильська молитва. Хроніка майбутнього - Світлана Олександрівна Олексійович
— А в мене там нічого ні в душі, ні в голові не робилося... Мурки й Шарики... Стріляв. Ех, бариня-судариня! Стріляв. Робота...
— Я балакав із водієм, що будинки вивозив ізвідти. Зону грабують. Спродують. Хоча це вже не школа, не хата й не дитсадок, а номерні об’єкти дезактивації. Вивозять! Ми з ним стрілися чи то в лазні, чи коло пивного кіоска... Не згадаю точно. Так от він розказував: під’їздять на КамАЗі, за три години дім розбирають і їх біля міста дачники переймають. На шматки роздирають. Зону розкупили на дачі. Вони гроші візьмуть і ще їх нагодують і напоять.
— Серед нашого брата єсть хижаки... Мисливці-хижаки... А інше любить просто походити лісом. Полюють на дрібного звіря. На дробину...
— Скажу я вам... Стільки людей потерпіло, а ніхто за це не відповів. Посадили керівництво атомної станції, і все. У тій системі... Сказать, хто був винуватий — дуже тяжко сказать. Якщо вам зверху звеліли, що ви мусили робить? Одне — виконувати. Вони щось там випробовували. Читав у газетах, наче воєнні плутоній наробляли... Для атомних бомб. Того й гримнуло... Якщо грубо, то питання так стоїть: чому — Чорнобиль? Чому — в нас, а не у французів чи в німців?
— Вбилося в пам’ять... Таке діло... Жаль, що ні в кого не осталось тоді жодного набою, нічим було пристрелить. Того пуделька... Двадцять душ... Жодного набою під кінець дня...
Монолог про те, що ми не вміємо жити без Чехова й Толстого
«За що я молюся? Спитаєте, за що я молюся? Я не в церкві молюся. А сама... Вранці чи ввечері... Коли всі в хаті сплять.
Я хочу любити! Я люблю! Я за кохання своє молюсь! А мені... (Уриває фразу. Бачу, що говорити не хоче). Згадувати? Може, краще про всяк випадок відштовхнути від себе... Відсунути... Я таких книжок не читала. В кіно не бачила. В кіно я війну бачила. Мої дідуньо й бабуня згадували, що не мали дитинства, бо була війна. Їхнє дитинство — війна, а моє — Чорнобиль. Я звідти... От ви пишете, а мені жодна книжка не допомогла, не пояснила. Ні театр, ні кіно. Я без них із цим розбираюся. Сама-одна. Ми все переживаємо самі, не знаємо, що з цим робити. Розумом я цього не подужаю. Особливо моя мама розгубилася, вона викладає в школі російську мову й літературу, завжди вчила мене жити, як книжка пише. А тут раптом нема такої книжки... Мама розгубилася. Без книжок вона жити не вміє. Без Чехова й Толстого.
Згадувати? І хочу згадувати, й не хочу... (Чи то дослухається до себе, чи сперечається сама з собою). Якщо вчені нічого не знають, якщо письменники нічого не знають, тоді ми їм допоможемо своїм життям і смертю. Так вважає моя мама... А я б хотіла про це не думати, я хочу бути щасливою. Чому мені не можна бути щасливою?
Жили ми в Прип’яті, поряд із атомною станцією, я там народилася й виросла. У великому панельному будинку, на п’ятому поверсі. Вікна — на станцію. Двадцять шостого квітня... Багато хто розповідав потім, ніби вони точно чули вибух... Не знаю, ніхто з нашої родини його не помітив. Вранці я прокинулася, як звичайно — до школи. Почула гуркіт. З вікна побачила, як над дахом нашого будинку завис вертоліт. Оце так! Буде що в класі розповісти! Хіба ж я знала... Що залишилося всього два дні... З нашого тодішнього життя. Було ще два дні — останні два дні в нашому місті. Його вже нема. Те, що лишилося, то вже не наше місто. Запам’яталося, як сусіда з біноклем сидів на балконі, спостерігав за пожежею. По прямій, мабуть, кілометрів зо три. А ми... Дівчатка й хлопчаки... Ми вдень велосипедами гасали на станцію, хто не мав велосипеда, заздрили нам. Ніхто не сварився. Ніхто! Ні батьки, ні вчителі. До обіду на березі річки не стало рибалок, вони вернулися чорні, так за місяць у Сочі не засмагнеш. Ядерна засмага! Дим над станцією стояв не чорний, не жовтий, а блакитний. Але нас ніхто не сварив... Виховання, мабуть, таке, що небезпека могла бути тільки як на війні: вибух справа, вибух зліва... А тут звичайна собі пожежа, звичайні пожежники гасять... Хлопчиська блягузкали: «Довгими рядами на цвинтар шикуйсь. Хто вищий — умре перший». Я — маленька. Страху не пам’ятаю, але пам’ятаю багато чудних речей. Ну, незвичних... Подружка розповідала, як вони з мамою вночі закопували в дворі гроші й золото, боялися забути місце. Моїй бабуні, коли на пенсію проводжали, подарували тульського самовара, вона чогось найбільше за того самовара потерпала й за дідуньові медалі. І ще за швацьку машинку «Зінґер». Де ми їх заховаємо? Скоро нас евакуювали... Слово «евакуація» приніс із роботи тато: «Їдемо в евакуацію». Як у воєнних книжках... Вже сіли в автобус, тато згадує — щось забув. Біжить додому. Повертається з двома своїми новими сорочками... На вішаку. Химерно було. Не схоже на тата... В автобусі всі сиділи мовчки, дивились у вікно. У солдатів неземний вигляд, вони ходили вулицями в білих маскувальних халатах і масках. «Що з нами буде?» — йшли до них люди. «А чого ви в нас питаєте, — злилися вони, — оно білі «Волги» стоять, там начальство».
Від’їжджаємо... А небо синє-синє. Куди їдемо? В сумках і авоськах — паски, крашанки. Якщо це війна, я її з книжок інакше уявляла. Вибух зліва, вибух справа... Бомбьожка... Посувалися ми поволі, худоба заважала. Шляхом гнали корови, коні... Пахло пилом і молоком. Водії матюкалися, кричали на пастухів: «Що ж ви шляхом женете, таку-сяку мать?! Пилюгу радіоактивну збиваєте! Йшли б полем, лугом». Ті у відповідь теж матом, виправдовувалися, що шкода топтати зелене жито, траву. Ніхто не вірив, що назад ми вже не повернемося. Такого ж не було ніколи. Трохи паморочи-лась голова й дерло в горлі. Старі жінки не плакали, плакали молоді. Мама моя плакала...
Приїхали до Мінська... Але місця в поїзді купили у провідниці за потрійну ціну. Вона всім принесла чай, а нам сказала: «Давайте свої чашки або склянки». До нас спершу не дійшло... Склянок бракує, чи як? Ні! Нас бояться! «Звідки?» — «З Чорнобиля». І вже люди боком-боком від
