Чорнобильська молитва. Хроніка майбутнього - Світлана Олександрівна Олексійович

Даже тысяча рентґен

Не положит русский член...

Хароша частушка. Звідти. Хочте анекдот? (Тут-таки починає розповідати). Чоловік вертає додому... З-під реактора... Жінка питає в лікаря: «Що робить із мужем?» — «Помить, обнять, дезактивірувать». Сука! Вона мене боїться... Забрала малого... (Зненацька поважно). Солдати працювали... Біля реактора. Я їх водив на зміну й зі зміни: «Хлопці, рахую до ста. Все! Вперед!» У мене, як і у всіх, висів на шиї лічильник-набирач. Після зміни я їх збирав і здавав у перший відділ... Секретний... Там знімали показники, щось нібито записували нам у наші карточки, але скільки рентген кожному попало — воєнная тайна. Суки! Б... Минає трохи часу, тобі кажуть: «Стоп! Більше не можна!» Уся медична інформація... Навіть при від’їзді не сказали — скільки? Суки! Б... Тепер вони за власть б’ються... За портфелі... У них — вибори... Ще хочете анекдот? Після Чорнобиля можна їсти все, тільки своє лайно хоронити в свинці. Ха-ха-ха... Життя прекрасне, але таке, падло, коротке...

Як нас лікувать? Ніяких документів ми не привезли. Я шукав... Запити слав по інстанціях... Одержав і зберігаю три відповіді. Відповідь перша: документи знищено в зв’язку з тим, що термін їх зберігання — три роки, друга — документи знищено під час постперебудовного скорочення армії й розформування частин, третя — документи знищено, тому що вони були радіоактивні. А може, їх знищили, щоб ніхто правди не взнав? Ми — свідки. Але ми скоро помремо... Чим нашим лікарям помогти? Мені б довідочку зараз: скільки? Чого я там набрався? Я б своїй суці показав... Я їй іще покажу, що ми за всіх умов виживем, і будем жениться і родить.

А от... Молитва ліквідатора: «Господи, якщо ти зробив так, що я не можу, то зроби так, щоб я не хотів». Пішли ви всі в с..!»

«Починалося... Все починалося, як детектив...

Під час обіду — дзвінок на завод: рядовому запасу такому-то... явитися в міський військкомат, щось уточнити в документах. І то — терміново. А у військкоматі... Таких, як я, було багато, нас зустрічав капітан і кожному повторював: «Завтра поїдете в селище Красне, де будете проходити військові збори». Наступного дня вранці всі зібралися біля будівлі військкомату. Забрали в нас цивільні документи, військові квитки й посадили в автобуси. І повезли в невідомому напрямку. Про військові збори ніхто вже не заїкався. Офіцери, що нас супровджували, на всі питання відповідали мовчанкою. «Братці! А якщо в Чорнобиль?!» — хтось догадався. Команда: «Замовчать! За панікерські настрої — військовий трибунал за законами воєнного часу». За якийсь час оголошення: «Перебуваємо на воєнному становищі. Ніяких зайвих балачок! Хто покине Батьківщину в біді — той зрадник».

Першого дня побачили атомну станцію здалеку. Другого вже прибирали навколо неї сміття... Тягали відрами... Гребли звичайними заступами, зачищали мітлами, з якими двірники працюють. Шкребками. А звісне діло — заступ пристосований для піску й щебеню. А не для сміття, у якому знаходили все: шматки плівки, арматури, дерева й бетону. Як то кажуть, на атом — лопата. Двадцятий вік... Трактори й бульдозери, які там використовувались, були без водія, радіокеровані, а ми йшли за ними й підгрібали послідки. Дихали тою пилюгою. Міняли за зміну до тридцяти «лєпєстків Істрякова», у народі їх звали «намордниками». Незручна й недосконала штука. Часто їх зривали... Дихати неможливо, особливо в спеку. Під сонцем.

Після всього... Ще три місяці проходили військові збори... Стріляли по мішенях. Вивчали новий автомат. На випадок ядерної війни... (З іронією). Я так розумію... Нас навіть не перевдягли. Ходили в тих самих гімнастьорках, у чоботях, у яких були біля реактора.

Ну, і дали підписати бомагу... Про нерозголошення... Я мовчав... А дали б говорити, то кому я міг розказать? Зразу після армії став інвалідом другої групи. У двадцять два роки. Працював на заводі. Начальник цеху: «Перестань хворіть, а то скоротим». Скоротили. Пішов до директора: «Не маєте права. Я чорнобилець. Я вас рятував! Захищав!» — «Ми тебе туди не посилали».

Ночами прокидаюсь од маминого голосу: «Синоцю, чого ти мовчиш? Ти ж не спиш, ти лежиш із розплющеними очима. І світло в тебе горить...» Я мовчу... Хто готовий мене вислухати? Заговорить зі мною так, щоб я відповів... Моєю мовою...

Я самотній...»

«Вже не боюся смерти. Самої смерти...

Але неясно, як умирати буду. Друг умирав — розрісся, надувся... Як бочка. А сусіда... Теж там був, кранівник. Той став чорний, як вугіль, зсохся на дитячий розмір. Неясно, як буду вмирати... Якби я просив смерти, то звичайної. Не чорнобильської. Одне знаю твердо: із моїм діагнозом довго не протягнеш. Відчути б момент — і кулю в лоба... Я був і в Афгані... Там із цим легше. З кулею...

В Афганістан я поїхав добровольцем. І в Чорнобиль теж. Сам попросився. Працював у місті Прип’яті. Місто було оперезане двома рядами колючого дроту, як на державному кордоні. Чистенькі багатоповерхівки й вулиці, вкриті грубим шаром піску, з повирубуваними деревами... Кадри з фантастичного фільму... Ми виконували наказ — «випрати» місто й замінити в ньому заражений ґрунт на двадцять сантиметрів углиб таким самим шаром піску. Вихідних не було. Як на війні.

Бережу газетну вирізку. Про оператора Леоніда Топтуно-ва, це він тої ночі чергував на станції й натиснув на червону кнопку аварійного захисту за кілька хвилин до вибуху. Вона не спрацювала... Його лікували в Москві. «Щоб урятувати, треба тіло», — розводили руками лікарі. А в нього одним-одна лишилася чиста, неопромінена плямочка — на спині. Поховали на Мітінському кладовищі. Труну вимостили зсередини фольгою. Над ним півтора метри бетонних плит зі свинцевою прокладкою. Приїде батько... Стоїть, плаче... Йдуть мимо люди: «Твій сучий син підірвав!» А він був всього лишень оператор... А поховали як пришельця з космосу.

Краще б я в Афгані згинув! Чесно скажу, навалюються такі думки. Там смерть була ділом звичайним. Зрозумілим...»

«З вертольота...

Ішов низько над землею, спостерігав... Косулі, дикі кабани... Худі, сонні. Як на сповільненій зйомці рухаються... Вони живилися травою, що там росла, і пили воду. Не розуміли — їм теж треба забиратись... Втікати разом з людьми...

Їхати — не їхати? Летіти — не летіти? Я комуніст, як я міг не летіти? Двоє штурманів відмовилося, мовляв, дружини в них молоді, дітей іще нема, їх шпетили. І край кар’єрі! Був іще й чоловічий суд. Суд чести. Це, розумієте, азарт — він не зміг,