Чорнобильська молитва. Хроніка майбутнього - Світлана Олександрівна Олексійович
Розмовляв із ученими. Один: «Я можу оцей ваш вертоліт язиком вилизати, й нічого мені не станеться!» А другий: «Хлопці, що ж ви без захисту літаєте? Віку собі вкорочуєте? Обшивайтесь! Обклепуйтесь!» Спасіння утопаючих — діло рук самих утопаючих. Обклали сидіння свинцевими пластинами, повирізали нагрудні жилети з тонкого листового свинцю, але, виявляється, від одних променів вони захищають, від інших — ні. Лиця у всіх стали червоні, попечені, не могли голитися. Літали з ранку до ночі. Фантастичного не було нічого. Робота. Тяжка робота. Уночі сиділи коло телевізора, якраз проходив чемпіонат світу з футболу. Розмови, і про футбол, звичайно.
Задумуватись ми почали... Щоб не збрехати... Десь років через три-чотири... Коли один захворів, другий... Хтось помер... Збожеволів... Покінчив із собою... Тоді почали задумуватись. А що-небудь второпаємо, думаю, років через двадцять-тридцять. У мене Афган (я там пробув два роки) і Чорнобиль (я там пробув три місяці) — найяскравіші в житті моменти...
Батькам не сповіщав, що направили в Чорнобиль. Брат випадково купив газету «Известия» й побачив там мій портрет, приносить матері: «На, подиви — герой!» Мати заплакала...»
«Ми рухалися до станції...
А назустріч ішли колони з евакуйованими людьми. Гнали техніку. Худобу. День і ніч. Серед мирного життя...
Їхали... І я знаєте що побачив? Обабіч дороги. Під сонячними променями... Крихкий такий блиск... Щось кристалічне блищало... Дрібнесенькі частинки... Їхали в бік Калинковичів, через Мозир. Щось мерехтіло... Перебалакали ми між собою. Подивувалися. У селах, де працювали, на листі зразу помітили пропалені дірочки, особливо на вишнях рясно. Рвали огірки, помідори — і там на листі чорні дірочки... Осінь. Густо-червоні від ягід кущі порічок, гілля від яблук гнеться до землі — ясно, не втримаєшся. З’їси. Пояснювали нам, що не можна. А ми лаялись і їли.
Поїхав... Хоча міг і не їхать. Добровольцем попросивсь. У перші дні байдужих там не стрічав, це вже згодом вакуум в очах, коли призвичаїлись. Орденок урвать? Пільги? Дурниці! Мені особисто нічого не треба було. Квартира, машина... Що ще? А, дача... Усе мав. Мужський азарт спрацьовував. Їдуть справжні мужики на справжнє діло. А решта? Хай сидять у бабів під спідницями. У того, довідку приніс, жінка родить, у другого дитина мала... Так, ризик. Так, небезпечно — радіація, але комусь же це треба робити. А як наші батьки у війну?
Вернулися додому. Все з себе скинув, усю одежу, в якій там був, і в сміттєпровід кинув. А пілотку подарував малому. Синові. Дуже він просив. Носив, не скидаючи. Через два роки йому поставили діагноз: пухлина в мозку...
Далі самі допишіть. Я далі говорити не хочу...»
«Я саме з Афганістану вернувся... Жити хотів. Женитися. Зразу хотів женитися... А тут — повістка з червоною смужкою «Спецзбір» — протягом години з’явитися за вказаною адресою. Мати зараз плакати. Вона вирішила, що мене знов на війну забирають.
Куди везуть? Нащо? Інформація слабенька. Ну, вибухнув реактор... Ну то й що? У Слуцьку перевдягли, обмундирували, і тут розкрилося, що їдемо в райцентр Хойники. Прибуваємо в Хойники, там люди ще нічого не знали. Вони, як і ми, вперше бачили дозиметр. Везуть далі, в село... Атам весілля гуляють: молоді цілуються, музика, самогонку п’ють. Свайба як свайба. А нам наказ: зрізати ґрунт на штих... Вирубувати дерева...
Спершу видали зброю. Автомати. На випадок нападу американців... На політзаняттях читали лекції про диверсії західних спецслужб. Їхню підривну роботу. Увечері ми залишали зброю в окремій палатці. Посеред табору. За місяць її вивезли. Ніяких диверсантів. Рентґени... Кюрі.
Дев’ятого травня — на День Перемоги — приїхав генерал. Вишикували нас, привітали зі святом. Один із лави насміливсь і питає: «Чому приховують, який радіофон? Які одержуєм дози?» Один такий знайшовся. Так його, коли генерал від’їхав, викликав командир частини й дав прочухана: «Провокації встраюєш! Панікьор!!» Через пару днів якісь протигази видали, але ніхто їх не вживав. Дозиметри два рази показали, але в руки нікому не дали. Раз на три місяці відпускали додому на пару днів. Наказ один: купить водки. Я приволік на собі два рюкзаки пляшок. На руках качали.
Перед відправкою додому всіх викликав кагебіст і настійно радив: ніде нікому не розказувати, що бачили. Із Афгану я як вернувся, я знав — житиму! А в Чорнобилі все навпаки: уб’є саме тоді, коли ти вже вдома.
Вернувся... А все тільки починається...»
«Що запам’яталось? Відбилося в пам’яті?
Цілий день гасаю машиною по селах... Із дозиметристами. І ніхто з жінок не вгостить яблуком... У чоловіків страху менше, принесуть самогону, сала: «Давай пообідаємо». І відмовитися незручно, і пообідати чистим цезієм — невелика радість. Вип’єш. Без закуски.
Білі гриби хрумтіли під колесами машин. Хіба це нормально? У річці плавали товсті й ліниві соми, уп’ятеро-вшестеро більші ніж звичайно. Хіба це нормально? Хіба...
В одному селі таки всадили за стіл... Бараняча печеня... Господар хильнув і зізнався: «Молодий баранчик. Зарізав, бо не міг на нього дивитися. Ну й потвора! Навіть їсти його не хочеться». Я — люсь шклянку самогону! Після тих слів... Господар сміється: «Ми тут адаптувалися, як колорадські жуки». Піднесли дозиметра до хати — зашкалює...»
«Десять літ пройшло... Вже так, мов і не було цього, не захворів би — забув...
Родіні треба служить! Служить Родіні — святе діло. Одержав: спідню білизну, онучі, чоботи, погони, пілотку, штани, гімнастьорку, пасок, вєщмішок. У дорогу! Дали самоскида. Возив бетон. Сиджу в кабіні й не вірю, що скло мене захищає. Чи пан, чи пропав... Пронесе... Молоді хлопці. Нежонаті. Респіраторів із собою не брали. Ба ні, одного пам’ятаю... Підстаркуватий шофер... От той завше в масці... А ми — ні. Даішники стояли без масок. Ми — в кабіні, а вони — в радіоактивній пилюзі по вісім годин стояли. Усім добряче платили: утроє зарплата плюс командировошні. Прикладалися... Горілка, знали, помічна. Найперший засіб для відновлення захисних функцій організму після радіоактивного опромінення. І стрес знімає. Недурно в війну видавали знамениті наркомовські сто грам. Звична картина: п’яний міліціонер штрафує п’яного шофера...
Не пишіть про чудеса совєтського героїзму! Бували вони... Чудеса! Тільки перш — безладдя, дуроляпство, а тоді вже чудеса. Закрить амбразуру... Груддю на пулємьот... А що в принципі не повинно буть такого наказу, про це ніхто не пише. Шпурляли нас туди, як пісок на реактор... Як лантухи з піском. Щодня вивішувавсь новий «боєвой лісток»: «работают мужествєнно і самоотвєрженно», «вистоїм і побєдім»...
