Чорнобильська молитва. Хроніка майбутнього - Світлана Олександрівна Олексійович

кілька днів по катастрофі над четвертим реактором уже майорів червоний прапор. Пломенів. Через кілька місяців його зжерло високою радіацією. Прапор знову підняли. Потім новий... А старий рвали собі на згадку, запихали клапті під бушлат біля серця. Потім додому везли... Показували з гордістю дітям... Берегли... Героїчне безумство! Але я теж такий... Нічим не кращий. Я намагався подумки уявити, як солдати піднімаються на дах... Смертники. Але переповнені почуттями... Перше — почуття обов’язку, друге — почуття батьківщини. Скажете: радянське поганство? Але штука в тім, що дали б мені тоді в руки прапора, я б теж туди поліз. Чому? Не знаю. Ну й, звісно, не остання річ, що мені тоді не страшно було вмирати... Дружина навіть листа не прислала. За півроку — жодного листа... (Зупиняється).

Хочете анекдот? Втік із тюрми в’язень. Сховався в тридцятикілометровій зоні. Зловили. Відвели до дозиметристів. Так «світиться», що його ні в тюрму, ні в лікарню, ні на люди. (Сміється). Анекдоти ми там любили. Чорний гумор.

Прибув я туди, коли птахи сиділи в гніздах, виїздив — яблука лежали на снігу. Не все ми встигли захоронити. Хоронили землю в землі... З жуками, павуками, личинками... Із цим окремим народом. Світом. Найсильніше моє враження звідти — від них.

Нічого я вам не розказав. Клапті... У того-таки Леоніда Андрєєва є оповідання: один мешканець Єрусалима, повз чий дім вели Христа, все чув і бачив, але йому на той час болів зуб. У нього на очах Христос упав, несучи хреста, впав і став кричати, він все це бачив, але йому болів зуб, і він не вискочив на вулицю. За два дні, коли зуб перестав боліти, йому розказали, як Христос воскрес, тоді він подумав: «А я ж міг бути цьому свідком, але мені болів зуб».

Невже воно весь час так? Ніколи людина не є рівнею великій події. Завжди їй таке не до снаги. Мій батько обороняв Москву в сорок другому. Зрозумів, що був співтворцем історії, через десятки років. Із книжок, кінофільмів. А сам згадував: «Сидів у окопі. Стріляв. Вибухом засипало. Напівмертвого санітари витягли». І все.

А мене тоді покинула дружина...»

Аркадій Філін,

ліквідатор

Три монологи про «прах ходячий» і «землю говорючу»

Голова Хотинського добровільного товариства мисливців та рибалок Віктор Йосипович Вержиковський і двоє мисливців — Андрій і Володимир, які не схотіли назвати прізвищ.

— Вперше я вбив лисицю. В дитинстві... Вдруге — лосиху... Лосих заприсягся ніколи не вбивать. У них такі очі вимовні...

— Це ми, люди, щось тямимо, а тварини просто живуть. І птахи.

— Восени косуля дуже чутка. Якщо ще й вітер дує од людини, то вже все — не підпустить. А лисиця хитра.

— Блукає тут один... Вип’є, лекції всім читає. Вчився на філософському факультеті, потім у тюрмі сидів. У зоні стрінеш чоловіка, він ніколи про себе правди не розкаже. Рідко. А цей тямкий дядько... «Чорнобиль, — каже, — на те, щоб дать філософів». Тварин називав «прах ходячий», а людину — «земля говорюча». А «земля говорюча» тому, що ми землю споживаємо, із землі цебто будуємося...

— Зона тягне... Як магніт, скажу я вам. Ех, бариня-судариня! Хто там побував... Той буде душею тягнутися...

— Я книжку читав... Були святі, що говорили з птахами й звірами. А ми гадаємо, що вони людину не розуміють.

— Ну, хлопці, тра’ по порядку...

— Давай-давай, предсідатєль. А ми покуримо.

— Знацця, таке діло... Викликають мене в райвиконком: «Слухай, головний мисливий: у зоні лишилося багато хатніх тварин — коти, собаки, во ізбєжаніє епідемії їх требується одстрілять. Дєйствуй!» Другого дня я всіх скликав, усіх мисливців. Оголошую, що так і так... Ніхто не хоче їхать, бо не видали ніяких захисних засобів. Звернувся до цивільної оборони — в них нічого нема. Ані одного респіратора. Довелося їхать на цементний завод і брать там маски. Така тоненька плівочка... Од цементного пилу. А респіраторів не дали.

— Там солдатів зустрічали. В масках, у рукавицях, на бронетранспортьорах, а ми в сорочках, пов’язочка на носі. В тих сорочках і чоботях додому верталися. В сім’ю.

— Збив дві бригади... І добровольці зголосилися. Дві бригади... По двадцять душ... До кожної прикріпили ветеринара й чоловіка з санепідстанції. Був ще трактор із ковшем і самоскид. Обидно, що не дали захисних засобів, про людей не подумали...

— Зате премії давали — по тридцять рублів. А пляшка горілки в ті часи коштувала три рублі. Дезактивувалися... Звідкись рецепти взялися: ложку гусячого посліду на пляшку горілки. Два дні настояти й пить. Щоб це діло... Ну, мужське наше... Щоб не повадило... Частушки були, пам’ятаєте? Море. «Запорожець» — не машина, а киянин — не мужчина. «Єслі хочеш бить отцом, оберні яйцо свінцом». Ха-ха...

— Їздили ми по зоні два місяці, у нашому районі половину сіл евакуювали. Десятки сіл: Бабчин, Тульговичі... Перший раз приїхали — собаки бігають біля своїх хат. Вартують. Людей ждуть. Зраділи нам, біжать на людський голос... Зустрічають... Стріляли в хаті, в хліві, на городі. Витягали на вулицю й грузили в самоскиди. Воно, конєшно, неприємно. Вони не могли збагнуть: чого ми їх убиваємо? Вбивать було легко. Хатні тварини... В них нема страху зброї, страху перед людиною... Біжать на людський голос...

— Повзла черепаха... Господи! Мимо пустої хати. Акваріуми в квартирах стояли. З рибками...

— Черепах не вбивали. Переднім колесом «уазика» наїжджаєш на черепаху, панцир видержує. Не лускає. По-п’яному, конєшно, переднім колесом. У дворах клітки отвором... Кролики бігають. Нутрії були позачинювані, їх ми випускали, якщо поряд яка вода: озеро, річка — вони пливли собі. Все кинуте похапцем. На час. Було ж як? Наказ про евакуацію: «На три дні». Жінки голосять, діти плачуть, худоба реве. Маленьких дітей дурили: «Їдемо в цирк». Люди думали повертатися... Слова такого не було — «назавжди». Ех, бариня-судариня! Скажу я вам, воєнна обстановка. Кицьки в очі зазирали, собаки вили, проривались в автобуси. Дворняжки, вівчарки... Солдати їх випихали. Копняками. Вони довго бігли за машинами. Евакуація...