Чорнобильська молитва. Хроніка майбутнього - Світлана Олександрівна Олексійович
— Знацця, таке діло... Оно в японців була Хіросіма, дак вони тепер попереду всіх. На першому місці в світі. Значить...
— Єсть змога пострілять, та ще й у живе, бігуче. Мисливський азарт. Випили — й поїхали. На роботі мені рахувавсь робочий день. Зарплату начисляли. Могли, правда, за таку роботу й надбавить. Премія — тридцять рублів, але вже гроші не ті були, що за комуністів. Воно все вже змінилось.
— Діло таке... Спершу хати стояли запечатані, з пломбами. Пломб ми не зривали. Сидить за вікном кицька, як ти її дістанеш? Не чіпали. Поки мародери не полізли — двері повисаджували, вікна порозбивали, кватирки. Розтягли все. Первим ділом щезли магнітофони, телевізори... Хутра... А потім вивезли все начисто. Валяються долі самі алюмінієві ложки... І собаки вцілілі в хату перебралися... Заходиш — він на тебе кидається... Вони вже перестали людям вірить. Я зайшов — сука посеред кімнати лежить і щенята кругом. Жалко? Воно, конєшно, неприємно... Я порівнював... По суті, ми орудували, як карателі. По тій самій схемі... Воєнна операція... Ми теж приїжджаємо, беремо село в кільце, і собаки, тільки зачують перший постріл, уже біжать. До лісу біжать. Кицьки хитріші, їм легше сховаться. Кошеня в гладущик залізло... Я його витрушував. Із-під печі витягали... Паскудне відчуття... Ти в хату, а кицька мимо чобіт кулею, бігаєш за нею з рушницею. Брудні вони, худющі. Шерсть ґнаптями. Попервах було багато яєць, кури полишалися. Собаки й коти їли яйця, кінчились яйця, поїли курей. І лисиці курей їли, лисиці вже жили в селі разом із собаками. Знацця, курей не стало, собаки поїли котів. Траплялося, ми свиней у хлівах знаходили... Випускали. У погребах засолів усяких: огірки, помідори... Ми повідчиняємо і в корито їм кидаєм. Свиней не вбивали...
— Бабку зустріли... Зачинилася в хаті: п’ятеро котів у неї й троє собак. «Не бий собаку, і вона людиною була,» — не давала... Кляла нас. Ми силою забрали, але одного кота й одного собаку лишили. Обзивала: «Бандити! Тюремщики!»
— Ха-ха... «Під горою оре трактор, на горі стоїть реактор. Якби шведи не сказали, по сей день би ще орали». Ха-ха...
— Порожні села... Самі печі стоять. Хатині! Живуть дід та баба. Як у казці. Їм не страшно. А другий здурів би! Уночі старі пеньки палять. Вовки вогню бояться.
— Знацця, таке діло... Запахи. Я все не міг утямить, звідкіль такий запах на селі? Шість кілометрів од реактора. Село Масали. Як у рентґен-кабінеті. Пахло йодом... Кислотою якоюсь... А кажуть — радіація не пахне. Не знаю... А стрілять доводилося впритул. Значить, сука лежить посеред кімнати і щенята кругом... Накинулася на мене — кулю зразу... Щенята лижуть руки, лащаться. Пустують. Стрілять доводилося впритул. Ех, бариня-судариня! Одного песика... Пудельок чорненький. Мені його досі жалко. Нагрузили їх повний самоскид, із верхом. Везем до «могильника». Правду сказавши, звичайна собі глибока яма, хоча копать положено так, щоб не діставать до ґрунтових вод і застеляти дно целофаном. Знайти високе місце... Та це діло, самі розумієте, повсякчас порушувалось: целофану не було, місця довго не шукали. Вони, коли недобиті, а тільки ранені, пищать... Плачуть... Висипали їх із самоскида в яму, а той пудельок карабуниться. Вилазить. Ні в кого набою не осталось. Нічим добить... Ані одного набою... Його назад у яму зіпхнули й так землею закидали. Досі жалко.
А котів було багато менше, ніж собак. Може, вони за людьми подалися? Чи поховались? Пудельок хатній... Пещений...
— Убивать лучче здалеку, щоб очима не стрітися.
— Ти вчися так поціляти, щоб не добивать.
— Це ми, люди, щось тямимо, а вони просто живуть. «Прах ходячий»...
— Коні... Їх вели на забій... Вони плакали...
— І я додам... Душа в кожного живого сотворіння єсть. Із дитинства батько привчав до мисливства. Косуля поранена... Лежить... Вона хоче, щоб її пожаліли, а ти добиваєш. В останню хвилину в неї погляд зовсім свідомий, майже людський. Вона тебе ненавидить. Або благання: я теж жить хочу! Хочу жить!
— Учись! Скажу я вам, добивать прикріще, ніж убивать. Полювання — це спорт, вид спорту. Чогось ніхто не лає рибалок, а мисливців усі лають. Несправедливо!
— Полювання і війна — головні заняття для мужчини. Споконвіку.
— Я не міг синові признатися... Дитина. Де я був? Що робив? Він досі думає, наче тато там когось захищав. Стояв на боєвом посту! По телевізору показували: воєнна техніка, солдати. Багато солдатів. Син питає: «Тату, ти був, як солдат?»
— З нами поїхав оператор із телебачення. Пам’ятаєте? З камерою. Плакав. Хлоп... А плакав... Усе хотів угледіть триголового кабана...
— Ха-ха... Лисиця бачить: котиться лісом Колобок. «Колобок, куди котишся?» — «Я не Колобок, я їжачок чорнобильський». Ха-ха... Як кажуть, мирний атом — у кожну хату!
— Людина, скажу я вам, умира, як тварина. Я бачив. Багато разів... У Афганістані... Мене ранило в живіт, лежу на сонці. Спека нестерпна. Пити!! «Ну, — думаю, — здохну, як скотина». Скажу я вам, і кров однаково тече. Як і в них. І болить.
— Міліціонер, що з нами був, того... З глузду зсунувся. У лікарні лежав. Усе сіамських кішок жалів, дорогі, мовляв, вони на базарі. Гарні. Того хлопець...
— Іде корова з телям. Не стріляли. І коней не стріляли. Вони боялися вовків, людини не боялись. Але кінь себе лучче захистить може. Першими од вовків погинули корови. Закон джунглів.
— Із Білорусі худобу везли й продавали в Росію. А телиці лейкозні. Зате збували їх за безцінь.
— Найдужче стариків жалко. Підходять до наших машин: «Подивися там, хлопче, на мою хату». Ключа в руки тицяють: «Забери костюма. Шапку». Гроші дають... «Як там мій собака?» Собаку пристрелили, хату пограбували. А вони туди ніколи не вернуться. Як це сказать? Я ключів не брав. Не хотів дурить. Інші брали: «Де самогонку сховав? У якім місці?» Дід і скаже... Знаходили цілі бідони, великі бідони з-під молока.
— Попросили на свайбу вбить дикого кабана. Замовлення! Печінка в руках розлазиться... Все’дно замовляють. На свайбу, на хрестини...
— Стріляємо й для науки. Раз на квартал: два зайці, дві лисиці, дві косулі. Всі заражені. Але все’дно й собі б’ємо, їмо. Попервах боялися, а тепер попризвичаювалися. Щось же їсти треба, на Місяць усі не переселимося. На іншу планету...
— Хтось шапку собі купив лисячу на базарі — облисів. Вірменин купив за безцінь автомата з «могильника» — вмер.
