Чорнобильська молитва. Хроніка майбутнього - Світлана Олександрівна Олексійович
Дали мені за подвиг грамоту й тисячу рублів...»
«Попервах подив... Відчуття, наче військові навчання... Гра...
Але це була справжня війна. Атомна війна. Нам невідома: що страшно, що нестрашно, чого стерегтися, чого ні? Ніхто не знав. І спитати не було в кого. Справжня евакуація... На вокзалах... Що коїлось на вокзалах? Ми помагали впихати дітей у вікна вагонів... У чергах порядок наводили... Черги за квитками в касах, за йодом під аптеками. У чергах лаялися матом і бились. Висаджували двері в горілчаних кіосках і магазинах. Розбивали, виламували залізні ґрати. Тисячі переселенців... Вони жили по клубах, школах, дитсадках. Ходили напівголодні. Гроші в усіх хутко вийшли. У магазинах усе поскуповували...
Не забуду жінок, які нам білизну прали. Пральних машин не було, про них не подумали, не завезли. Прали руками. Жінки всі літні. Руки в них — у пухирях, у струпах. Білизна ж не просто брудна, там десятки рентґен. «Хлопчики, поїжте...», «Хлопчики, поспіть...», «Хлопчики, ви ж молоденькі... Пильнуйтеся...» Жаліли нас і плакали.
Чи живі ще вони сьогодні?
Двадцять шостого квітня ми щороку збираємося, ті, хто там був. Ті, хто ще лишився. Згадуєм той час. Ти був солдатом на війні, ти був потрібен. Погане забулось, а це лишилося. Те, що без тебе не могли обійтися... Тебе потребували... Наша система, вона ж військова в принципі, прекрасно спрацьовує, коли надзвичайні обставини. Там ти, нарешті, вільний і потрібний. Свобода! І руський чоловік у такі моменти демонструє свою велич. Унікальність! Як голландці чи там німці ніколи не станемо. І не матимем ні довговічного асфальту, ні доглянутих газонів. А герої завжди найдуться!..»
«Моя історія...
Кинули клич — я пішов. Треба! Був членом партії. Комуністи, вперед! Така обстановка. Я в міліції служив. Старший сержант. Пообіцяли мені нову «звьоздочку». Це був липень вісімдесят сьомого... Треба медкомісію пройти обов’язково, але мене одправили без перевірки. Хтось там, як кажуть, одмазався, приніс довідку, що в нього виразка шлунку, і мене замість нього. Срочно. Така обстановка... (Сміється). Анекдоти вже натоді з’явилися. Вмить... Приходить чоловік додому й скаржиться жінці: «Сказали: завтра — або в Чорнобиль, або партбілет на стіл». — «Так ти ж безпартійний?» — «От я й думаю: де я їм до ранку партбілет візьму?».
Їхали як воєнні люди, а з нас на перших порах зорганізували бригаду мулярів. Аптеку мурували. У мене зразу кволість, оспалість якась. Ночами кашель. Я — до лікаря: «Усе нормально. Спека». У їдальню привозили з колгоспу м’ясо, молоко, сметану, ми їли. Лікар ні до чого не торкався. Їжу зготують, він у журналі собі одмітить, що все в нормі, а сам проби не зніме. Ми примічали. Така обстановка. Одчаяки були. Полуниці почалися. Повні улики меду...
Уже починали лазить мародери. Цупили все. Ми забивали вікна, двері. Опечатували в колгоспних конторах сейфи, сільські бібліотеки. Потім відключали інженерні комунікації, знеструмлювали будинки на випадок пожежі.
Магазини розорені, ґрати на вікнах повиламувані. Цукор, мука під ногами, розтоптані цукерки... Розбиті банки... З одного села людей виселили, а через п’ять-десять кілометрів люди живуть. Із покинутого села речі до них перекочували. Така обстановка... Ми вартуєм... Приїжджає бувший голова колгоспу з тутешніми людьми, їх уже десь поселили, дали хати, але вони повертаються сюди жито жать, сіять. Вивозили сіно паками. А в тих паках ми знаходили сховані машинки швейні, мотоцикли, телевізори. А випромінювання таке йшло, що телевізори не працювали... Бартер: вони тобі бутель самогону — ти їм дозвіл на провоз дитячого візка. Продавали, вимінювали трактори, сівалки. Один бутель, два бутлі... Гроші нікому не інтересні були. (Сміється). Як при комунізмі... На все своя такса: каністра бензину — півлітра самогону, каракульова шуба — два літри, мотоцикл — як сторгуєшся... Я через півроку від’їхав, згідно штатного розпису, строк був півроку. Потім присилали заміну. Нас трохи затримали, бо з Прибалтики відмовилися їхать. Така обстановка... Ну я знаю, що розікрали, розтягли все, що можна було піднять і вивезти. Пробірки зі шкільних хімічних лабораторій тягнули. Зону перевезли сюди. Шукайте тепер на базарах, по комісійних, на дачах...
За дротом осталася сама земля... І могили... Наше минуле — наша велика країна...»
«Прибули на місце... Переобмундирувалися...
Питаємо: куди ми потрапили? «Аварія, — заспокоює нас капітан, — сталась давно. Три місяці тому. Вже не страшно». Сержант: «Усе в порядку, тільки мийте руки перед їдою».
Служив дозиметристом. Як стемніє, до нашого вахтового вагончика під’їжджають хлопці на машинах. Гроші, цигарки, водка... Дай тільки в конфіскованому барахлі поритися. Пакували торбами. Куди везли? Мабуть, до Києва... До Мінська... На барахолки. Решту ми закопували. Плаття, чоботи, стільці, гармошки, швейні машинки... Закопували в ями, що звалися «братські могили».
Додому приїхав. Іду на танці. Дівчину примітив:
— Давай дружити.
— Ще чого! Ти тепер чорнобильський. Хто за тебе заміж піде?
З іншою познайомився. Цілуємося. Обіймаємося. Діло до загсу йде.
— Давай поженимося, — пропоную.
І питання, щось типу: а хіба ти можеш? Годен?
Я б поїхав звідси... І, мабуть, поїду. Та от батьків шкода...»
«У мене своя пам’ять... Офіційна моя там посада — командир роти охорони... Щось наче директор зони апокаліпсису. (Сміється). Так і напишіть.
Затримуємо машину з Прип’яті. Місто вже евакуйоване, людей нема. «Пред’явіть документи». Документів нема. Кузов під брезентом. Піднімаємо брезент: двадцять чайних сервізів, як зараз пам’ятаю, мебльова стінка, м’який куточок, телевізор, килими, велосипеди...
Складаю протокола.
Привозять м’ясо для заховання в могильниках. У яловичих тушах бракує стегон. Вирізка.
Складаю протокола.
Отримали повідомлення: в покинутому селі розбирають хату. Нумерують і вкладають балки на трактор із причепом. Терміново вирушаємо на вказану адресу. «Нальотчиків» затримали. Хотіли вивезти будинок і продати під дачу. Уже й аванс від майбутніх господарів узяли.
Складаю протокола.
У порожніх селах бігали здичавілі свині. А собаки й коти чекали людей біля своїх хвірток. Стерегли порожні хати. Постоїш біля братської могили... Репнутий камінь із прізвищами: капітан Бородін, старший лейтенант... Довгі стовпці, як вірші — прізвища рядових... Будяки, кропива, лопухи.
Раптом — доглянутий город. За плугом ступає господар, угледів нас:
— Хлопці, не гримайте. Ми вже підписку дали: весною поїдемо.
— А нащо тоді город переорюєте?
— Дак це ж осінні роботи...
Я розумію, але я повинен скласти протокола...»
«Та йдіть ви всі...
У мене жінка забрала малого й пішла. Сука! Але я не повішусь, як Ванька Котов... І з сьомого поверху не викинусь! Сука!! Коли я звідти пригнався з чемоданом грошви... Машину купили, їй — шубу норкову...
