Невідоме Розстріляне Відродження - Павло Коломієць

Серед ночі в мертвій тиші Сум скорботний викликають… «Сріблить місяць мури, ґрати…»
Сріблить місяць мури, ґрати, Вже пора б лягати спати, Та, мабуть, сон, Що дрімав коло вікон, Пішов кудись гуляти. Хай гуляє – буду ждати Та дивитись через ґрати. Усе мовчить, Тільки зірка маячить. Вона не може спати. Сестро мила, ясна зоре. Кинь порожні ті простори, Прилинь до ґрат. Будем тихо розмовляти, Аж поки сон не зборе. «Конають дні…»
Конають дні… Довгі, сірі, одноманітні. Нудні… Сьогодні, як учора, завтра, Як сьогодні… І так без кінця… За моїми мурами широко розляглося широке місто, камінь, бетон і залізо то там, то тут. У небо встромилися високі чорні димарі з розпатланими сизими чубами. А там… далеко, далеко – за дахами й димарями видно поле широке, без краю, а над ним, як сіра ковдра, повисло небо. Ревуть гудки, вигукують паровози, гудуть авто, повітря розтинають літаки, але людей мені не видно. Знаю: як комахи, вони густо запруджують вулиці, вокзали, вагони, ударно працюють на фабриках і заводах, але мені їх не видно. Не видно… Сірий бетон та кам’яні громади сховали їх у своїх глибоких пащах. Дахи закрили вулиці, проулки, майдани. Велике місто безлюдне, мертве, як пустеля. Ні, як велике гробовище, з великими кам’яними надгробками. «То не грім стугонить…»