Невідоме Розстріляне Відродження - Павло Коломієць

– Він там, у магазині? – сполошилася вона. – Ходім швидше за ріг, щоб він нас не побачив. Сьогодні мій день відпочинку, я обіда не готую, чоловік піде собі до ресторану й я хочу бути вашою увесь день, – безжурно сміялася вона, коли ми завернули в провулок.

– Чекайте, а револьвер? – нагадав я.

– Та ні, не револьвер, – сміялась вона далі, – це він програв моїй подрузі парі, і вона, знаючи, як це йому тяжко, примусила його купити їй за подарунок пістолет «монтекристо»…

Я подумав, що, може, і справді помилився. Що ж до Софоччиного програму про цілий день, то, по-перше, я поклав собі, що це ж – востаннє; отже – можна; а по-друге, хто його знає! Може, він, користуючись нагодою, таки справді револьвер купив, готуючи криваву драму. Я ж бо виразно бачив бравнінґ у нього в руці. Отже, нехай краще Софочка побуде в мене.

Побула вона до пізнього. Наприкінці я їй признався в своїх підозріннях і хотів її провести додому: вона цього не дозволяла, боючися, щоб хто зі знайомих не побачив нас пізно вдвох і не доповів чоловікові.

Софочка реготала з мене. Її чоловік? Та він мухи боїться! Ні, я мушу облишити ці дурниці.

І вона сквапно зникла за дверима.

Я зачекав пару хвилин і обережно пішов слідом, здаля стежучи за нею. Але ж, біс його знає, – вона, певно, перелетіла три квартали до її помешкання, бо на вулиці я її не здогнав.

Та коли я обминав ріг її вулиці, вона трохи не збила мене з ніг, бігши мені назустріч.

– Ходім до нас! Швидше, швидше! – схвильовано вигукнула вона й потягла мене за руку.

Я взявся в ноги. Так і є: нещастя! Зараз я побачу його, бідолаху, з пристріленою головою чи серцем, це все одно. Мені перехопило дух, – не від бігу, а від огиди до себе. Справді ж паскудство: заради своєї примхи довести до самогубства таку лагідну, хорошу людину.

Ось блимнули зловісно вікна їхньої кімнати. Хапаючися, ми перейшли коритар.

– Та тихо! – вигукнула Софочка, коли я загуркотів, на щось спіткнувшися.

«Чудна жінка! – подумав я. – Все одно зараз поназбігаються зі всіх боків сусіди. Дивно, як це досі вони не вчули пострілу чи що?»

Я нишпорив очима по їхній кімнаті. Де ж він? Що це? Невже вона сховала мертве тіло? Збожеволіла, чи що?

– Та куди ти дивишся, ось! – вона схопила зі столу клаптик паперу.

«Ага, – подумав я, – самовбивця, бувши дуже коректною людиною, поклав собі десь поза межами цієї затишної кімнатки вчинити своє жахливе діло».

І вп’явся очима в його записку. Софочка, не давши дочитати, палко обняла мене зі стогоном щастя:

– Тепер я зовсім твоя!..

«Бідний Джим, – подумав я, – це все ж тяжко для його чутливої вдачі – носити в собі думку, що був причиною смерти людини».

Я й не став розпитувати про подробиці драми. Навіщо? Неприємно про це слухати. Я не люблю бути свідком нещасних випадків і старанно обминаю на вулиці натовп, коли вчую, що цей натовп зібрався заради звірячої цікавості до чужого лиха.

Аж ось Джимове обличчя скривила саркастична посмішка.

– Знаєш, що в записці було? – сказав він. – Цікава записка. Я навмисно заховав її й ношу при собі, як яскраве свідчення про моє йолопство, як хоч і запізнену пересторогу… На, перечитай, – витяг він із гаманця потертий аркушик.

Я неохоче розгорнув його. Що там може бути цікавого? Але, прочитавши, аж зареготав з несподіванки.

«Моя люба Софочко, – писав самовбивця, – тепер я можу спокійно лишити тебе. В тебе є щирий приятель. Він мені дуже сподобався і я гадаю ти будеш із ним щаслива. Звичайно, я додому не повернуся.

Речі мої надішлеш на адресу, про неї я тебе повідомлю, як тільки дізнаюся стороною про твоє одруження з Джимом. Поки що я взяв службу банківського артільника. Служба приємна, – весь час роз’їзди, а я надто засидівся був. От тільки треба мати при собі револьвера. Так належить. Але бажання бути вільним переважило навіть мою огиду до зброї. Цілую востаннє, ще сьогодні вранці твій чоловік, а тепер – вільний птах!»

– Ну, що ж, ходім до мене обідати, покажу тобі мою чорнооку долю, – сказав Джим, ховаючи записку.

Я згодився. Все ж цікаво побачити таку енергійну жінку.

– Так відразу після того й подружилися? – запитав я дорогою.

– Та ні, – відповів Джим. – Я ще трохи пручався. Але, знаєш – осінь, нема своєї затишної кімнати…

Я остовпів, побачивши Софочку. Але не встиг я слово сказати, привітавшися з нею, як Джим зник, побігши до Церобкопу по вино до обіду. Тоді я, скориставшися, що ми з нею віч-на-віч, запитав її:

– Саро! Ти який раз це взяла шлюб?

– Десятий! – щиро сміючися, відповіла вона і казала далі вже поважно, навіть похмуро: – Ну, а