Карусь і ми - Софія Парфанович

— Не бійсь, маленька матусю! Лежи собі спокійно й годуй свою малечу. Тебе я й не доторкнусь!

Не знаю, може Смугаста зрозуміла, а, може, впізнала по моїм м’якім голосі, що нічого боятися. Втягнула кігті між рожеві подушечки. Напруга поменшала. Смугаста приплющила очі й далі годувала своїх котенят, приспівуючи їм м’яку колискову.

Через хвилину появились біля неї мисочки. Три. Одна з молоком, друга з котячим харчем і третя з водою. Смугаста потребувала її й пила жадібно. Від вилизування котенят у неї засихало в роті.

Так сім’я Смугастої стала жити й володіти в ґаражі. Цікаво тільки, хто залишиться там жити — мама чи одне з діток? Бо коти — самітники і нерадо живуть громадно.

Щождо мене, то я була позбавлена всякого права. Можу собі залишити завдання наповнювати мисочки. Їх ласкаво приймуть. Але не вільно мені навіть брати котенята в руки. А вже й мови не може бути про те, щоб я вимагала від кицьки залишити ґараж!

Єдине, що мені залишилось — покинути це житло й переїхати туди, на Північ. Тож вивела я Каруся на подвір’я, накопичила на нього клунків і, завівши мотор, повернула за ріг та покотила до автостради… Ще добре, що в мене такий вірний приятель, Карусь, і що ми їдемо разом.

Уже білі букви на зеленій таблиці відгородили восьмою милею місто від доріг у далечінь. І розбіглася широка смуга біло накреслених стрічок в один і другий бік: ті, що хочуть вернутися до міста й забули, що десь є поля, ліси та нудьга осель, і ті, що кидають гамір міста, його товкітню, напругу буднів і вагу необхідностей та розбурханість поспіху. Вибігають рівними стрічками у далину піль, промережаних лісами, просвітлених плесами озер, перетиканих будинками фарм, осель, містечок. Одними і другими людські будні біжать назустріч неминучому.

Одних із другими стараються получити ситозелені травники, переткані вічнозеленими кущами й деревами. Чи, може, якраз відділюють одних від других. Навесні вони зацвітуть біло-рожевим квітом диких дрібноквітних яблунь. Але й тепер, восени, цвітуть вони вмираючим листям, полум’яніють його пишнотою й багровіють останнім відсвітом життя. Тільки пишні широкогруді смереки обвинулися хустами своєї хвої і гордовито ставлять чоло осінньому вмиранню. І малі розпластані ялівці і темнохвойні тиси, що їх замаює червоне намисто ягід, ясніші піраміди туй. Вони раді б наслідувати шляхетні кипариси чи стрункі могутні кедри, що живуть у каньйонах Заходу, але залишаються тільки туями.

Осінь на широких дорогах, що розбіглися в один і другий бік. Вітер розмітає листя, здирає шати з парків і садків та показує оголені людські оселі. Великі гарні доми, пишні вілли, штудерні палацики обабіч горішнього Вудварду. Влітку вони ховаються від ока настирливого мандрівника, але тепер вітер позбавив їх живого заборола та заставив зійти з панських висот і наблизитись до дороги, що біжить у далечінь. Гордовиті Фирндейл, Роял Овк, Бірмінгем, що називають себе «ситі», хоч головне місто — це велике село Дітройт. Добре, великі міста обабіч дороги, добре! Але, чи мешканці ваших домів і дімків знайшли задоволення? Чи сьогодні вночі або завтра вранці вони не гнатисьмуть дорогами в постійному незрозумілому поспіху? Може на те, щоб собою нагодувати горнила фабрик і банки своїми грішми. Бо такий їхній стиль, таке тут життя.

І ми на дорозі, я і Карусь. І розмовляємо, чи радше я розказую йому.

— Бачиш, Карусю, коли ми туди їхали перший раз, було літо, його жара лежала на дорогах, і здавалося, що в твоєму серці-моторі закипить бензини — харч твій і вода — твій напиток. Але, мабуть, хтось мудрий дав тобі життя, бо нічого не сталося. Ти гнав, як скажений, і наш бідний філодендрон заплатив за те життям. Потім ще добив його городник. А такий був розкішний, такий буйний, повнолистий! Та не видержало листя вітру, що його розбурхала твоя швидкість.

Карусь котиться гладко й рівно і дуже злегка помуркує собі. Він задоволений. Любить широкі гладкі дороги. Не любить, коли в нього трублять над головою, минаючи, або ще гірше — коли поліція чогось незрозумілого хоче від вас. І ще не любить, коли вночі вражають його світла ліхтарів з протилежної сторони. Там, на вузькій дорозі, що пробігає горбовину, обрамовану полем, лісом і пусткою самоти.

— Бачиш? Високий клубок сірого диму. Можна б думати, що це пожар. А це листя палять тутешні люди. Осіннє листя. Там далеко, де навіть згадка про тебе не долітає, там є мій край. Там листя не палять, о ні! Згрібають його дбайливо, носять мішками з лісу або й возять возами. Не такими, як ти — такими дерев’яними, що скриплять і клекочуть по камінних вибоїстих дорогах. Такий пан, як ти, ними не їхав би.

— Що з ним роблять, хочеш знати? Дві речі в основному: загату коло хати. То така огорожа з кілків, поза яку накидають листя, щоб зберегти тепло в хаті. Вони не мають такого мотора, як ти, що черкни — і вже гріє. Ні, вони дуже часто не мають навіть сірника запалити малу нафтову лямпочку, що ледве блимає в хаті. І другу — стілку під худобу. І потім із