Чорнобильська молитва. Хроніка майбутнього - Світлана Олександрівна Олексійович

«Утік я... Утік од світа... Перший час був по вокзалах отирався, подобались вокзали, що люду багато, а ти сам-один. Потім у газетах прочитав — і сюди. Тут воля... Я сказав би — рай. Людей нема, самі звірі ходять. Живу серед звірів і пташок. Хіба я самотній?

Власне життя забув... Не допитуйтесь... Що в книжках читав — пам’ятаю, і що інші люди розказували — теж пам’ятаю, а своє життя забув. Діло було молоде... Гріх на мені... Ну, та нема такого гріха, щоб Господь не простив за щире каяття. Так воно... Люди несправедливі, а Господь многотерпеливий і многомилостивий...

Але... Чому? Нема відповіді... Чоловік не може бути щасливим. Не повинен. Побачив Господь самотнього Адама й дав йому Єву. Для щастя, а не для гріха. А чоловікові не виходить бути щасливим... Я от сутінків не люблю. Пітьми. Оцього переходу, що зараз... Від дня до ночі. Подумаю й не можу збагнути, де я був раніше... Де моє життя? Так-то. Мені не залежить: можу жити, можу не жити. Життя людське, яко трава, розцвітає, всихає і в огонь увергається. Я полюбив мислити... Тут можна однаково згинути й од звіря, і од холоду. І од дум. На десятки кілометрів ні душі живої. Біса виганяють постом і молитвою. Піст — для плоті, молитва — для душі. Але я ніколи не буваю самотнім, віруючий чоловік не може бути самотнім. Так воно... Їжджу по селах... Раніше макарони знаходив, борошно. Олію й консерви... Тепер на гробках живлюся. Небіжчикам лишають їсти, пити. А воно їм ні до чого. І вони на мене не сердяться... На полі — дике жито. У лісі — гриби, ягоди. Тут воля. Багато читаю.

Розгорнімо святі сторінки... Одкровення Іоанна Богослова: «...і велика зоря спала з неба, палаючи як смолоскип. І спала вона на третину річок та на водні джерела. А ймення зорі тій Полин. І стала третина води як полин, і багато людей повмирали з води, бо згіркла вона...»

Осягаю сіє пророцтво... Усе вже передбачено, написано в святих книгах, але ми читати не вміємо. Нетямущі. Полин по-українськи «чорнобиль». У словах нам дано було знак. Але людина суєтна... Марнославна... І мізерна...

Знайшов у отця Сергія Булгакова: «Бог сотворив світ напевно, тож світ не може бути зовсім невдатний», і треба «мужньо й до кінця перетерпіти історію». Так-то... І в когось другого... Імени не пам’ятаю, пам’ятаю думку: «Зло не є власне субстанція, але позбавленість добра, подібно як морок не що інше є, як відсутність світла». Книжки тут знаходити просто, легко знайти. Порожнього гладущика вже не підбереш, ложки-виделки, а книжки лежать. Недавно знайшов томик Пушкіна... «И смерти мысль мила душе моей». Це запам’ятав собі. Так-то... «И смерти мысль...» Я тут сам. Про смерть міркую. Полюбив мислити... Тиша приготуванню сприяє... Чоловік живе серед смерти, та не розуміє, що таке смерть. А я тут сам... Учора вовчицю з вовченятами зі школи прогнав, жили там.

Питання: чи істинний світ, відбитий у слові? Слово, воно стоїть між чоловіком і душею... Так-то...

А то ще скажу: птиці, дерева, мурахи — вони мені стали близькі. Раніше я таких почуттів не знав. І не припускав. Теж у когось прочитав: «Всесвіт над нами і всесвіт під нами». Я про всіх думаю. Людина страшна... І незвичайна. Але тут убивати нікого не хочеться. Рибку ловлю, маю собі вудочку. Так-то... А звіря не стріляю. Ані капканів не ставлю...

Мій улюблений герой... Князь Мишкін казав: «Хіба можна бачити дерево й не бути щасливим». Так-то... Я люблю мислити. А чоловік радніше бідкається, а не мислить...

Що зло розглядати? Воно, звісно, хвилює... Гріх — то вам теж не фізика. Доводиться визнати неіснуюче. Сказано в Біблії: «Для втаємниченого — інакше, для решти — притча». Взяти птаха... Чи іншу яку живину... Нам їх збагнути несила, бо вони живуть для себе, а не для інших. Так-то... Все кругом текуче, одним словом сказать...

Уся живина — на чотирьох ногах, у землю дивиться й до землі тяжить. Один чоловік на землі стоїть, а руками й головою до неба спинається. До молитви... До Бога... Бабця в церкві молиться: «Все нам по гріхах наших». Але ні вчений, ні інженер чи воєнний до того не признаються. Вони собі гадають: «Мені нема в чім каятися. Чого я мушу каятися?» Так-то...

Молюсь я просто... Читаю подумки... Господи, воззвах мене! Вчуй! Тільки в злі людина мудрована. Та яка ж вона проста й доступна в нехитрих словах любови. Слово геть і в філософів приблизне щодо думки, ними пережитої. Слово тільки в молитві, в молитовній думці абсолютно тотожне тому, що в душі. Я фізично це відчуваю. Господи, воззвах мене! Вчуй!

І людина теж...

Я боюся людини. І завжди хочу зустріти. Добру людину. Так-то... Тут або бандити живуть, ховаються, або такий, як я... Мученик...

Яке там прізвище? Паспорта нема в мене. Забрала міліція. Били: «Чого шляєшся?» — «Я не шляюсь — я каюсь». Ще дужче били. По голові... Так що напишіть: раб Божий Миколай...

Тепер — вільний чоловік...»

Солдатський хор

Артем Бахтіяров, рядовий, Олег Леонтійович Воробей, ліквідатор, Василь Йосипович Гусинович, водій-розвідник, Геннадій Вікторович Деменьов, міліціонер, Віталій Борисович Карбалевич, ліквідатор, Валентин Комков, водій, рядовий, Едуард Борисович Коротков, вертольотчик, Ігор Литвин, ліквідатор, Іван Олександрович Лукашук, рядовий, Олександр Іванович Михалевич, дозиметрист, Олег Леонідович Павлов, майор, вертольотчик, Анатолій Борисович Рибак, командир роти охорони, Віктор Санько, рядовий, Григорій Миколайович Хворост, ліквідатор, Олександр Васильович Шинкевич, міліціонер, Володимир Петрович Швед, капітан, Олександр Михайлович Ясинський, міліціонер.

«Наш полк підняли по тривозі... Довго їхали. Нічого конкретного ніхто не казав. Тільки в Москві на Білоруському вокзалі оголосили, куди нас везуть. Один хлопець, здається, з Ленінграда, запротестував: «Я хочу жити». Йому пригрозили трибуналом. Командир так і сказав перед лавою: «У тюрму підеш або під розстріл». У мене інші були почуття, все навпаки. Хотілося чогось героїчного. Випробувати свій характер. Може, дітвацький порив? Але таких, як я, виявилось більше, у нас служили хлопці з цілого Союзу. Росіяни, українці, казахи,