Чорнобильська молитва. Хроніка майбутнього - Світлана Олександрівна Олексійович
Ну, привезли нас... Привезли на саму станцію. Дали білого халата й білу шапочку. Марльову пов’язку. Чистили територію. День вигрібали, шкребли внизу, день — нагорі, на даху реактора. Всюди з лопатою. Тих, хто піднімався нагору, «буслами» звали. Роботи не витримували, техніка казилась. А ми працювали. Бувало — кров із вух текла, з носа. Дерло в горлі. Різало в очах. Постійно чувся у вухах монотонний звук. Хотілося пити, а апетиту не було. Фіззарядку забороняли, щоб радіацією зайвий раз не дихати. А їздили на роботу в кузовах відкритих машин. Але добре працювали. І дуже горді з того були...»
«В’їхали ми... Стояв знак «Запретная зона». Я не був на війні, але відчуття чогось знайомого... Звідкись із пам’яті... Звідки? Щось пов’язане зі смертю...
На дорогах стрічали здичавілих собак, котів. Часом вони поводилися дивно, не впізнавали людей, тікали од нас. Я не розумів, що з ними, поки нам не звеліли їх одстрілювать... Хати опечатані, колгоспна техніка кругом кинута... Цікаво глянуть. Нікого нема, тільки ми, міліція, патрулюєм. Заходиш у хату — фотографії висять, а людей нема. Документи валяються: комсомольські білети, посвідки, похвальні грамоти... В одній хаті взяли телевізора до часу, напрокат, але щоб хто додому що брав, не помічав я. По-перше, було відчуття, наче люди от-от вернуться... По-друге, це... щось пов’язане зі смертю...
Їздили під блок, під самий реактор. Фотографуваться... Хотілося дома похвалиться... Страх був, і в той сам час інтерес нездоланний: що ж це воно таке? Як я, дак відмовивсь, у мене жінка молода, не наваживсь, а хлопці випивали по двісті грам і їхали... Так... (Помовчав). Повернулися живі — значить, усе нормально.
Заступав на нічне чергування... Патрулюємо... Ясний місяць. Ліхтар такий висить. Сільська вулиця... Жодної людини... Попервах іще світло горіло в будинках, потім світло відключили. Їдемо — з дверей школи нам навперейми мчить дикий кабан. Чи лисиця. Звірі жили в хатах, школах, клубах. А там висіли плакати: «Наша цель — счастье всего человечества», «Победит мировой пролетариат», «Идеи Ленина — будут жить вечно». У колгоспних конторах — червоні прапори, новенькі вимпели, стоси грамот із тисненими профілями вождів. Усюди воєнні пам’ятники... Інших пам’ятників не бачив. Нашвидкуруч зліплені будинки, сірі бетонні корівники, іржаві силосні башти... І знову — маленькі й великі Кургани Слави... «І це наше життя? — питав я себе, подивившись на все іншими очима. — Це ми так живемо?» Наче войовниче плем’я знялося з тимчасового постою... Кудись подалось...
Чорнобиль виніс мені мозок... Я став думати...»
«Покинутий дім... Замкнений. Кошеня у вікні. Думав, глиняне. Підходжу: живе. Об’їло всі квіти в горщиках. Герані. Як воно туди попало? Чи забули його?
На дверях записка: «Дорогий перехожий, не шукай дорогих речей. Ми їх не мали. Користайся всім, тільки не мародерствуй. Ми вернемось». На інших будинках написи різною фарбою: «Прости нас, наша хатко!» Із хатою, як із людиною, прощалися. Писали: «виїжджаємо вранці» чи «виїжджаємо ввечері», ставили число й навіть години з хвилинами. Записки дитячим почерком на аркушах із учнівського зошита: «Не бий кицьку. Щурі все поїдять». Або: «Не вбивай нашу Жульку. Вона хороша». (Заплющує очі). Я все забув... Пам’ятаю тільки, що туди поїхав, а більше нічого не пам’ятаю. Все забув... На третій рік після дембеля щось із пам’яттю сталося... Навіть лікарі не розуміють... Грошей не годен полічити — збиваюся. Тинаюся по лікарнях...
Я вже розказував чи ні? Підходиш і думаєш — хата порожня. Відкриєш — сам кіт сидить... Ну, і ці записки дитячі...»
«Призвали на службу...
А служба така: не пропускать у виселені села мєстних жителів. Стояли заслонами коло доріг, землянки строїли, патрульні вишки. Звали нас чогось «партизанами». Мирне собі життя. А ми стоїмо... Убрані по-воєнному... Селяни не розуміли, чого, скажем, не можна забрать із свого двору відро, глечика, пилку чи сокиру. Зібрати врожай. Як їм роз’ясниш? Справді: по один бік дороги солдати стоять, не пускають, а по другий корови пасуться, гудуть комбайни й збіжжя молотять. Зберуться баби й голосять: «Хлопчики, пустіте... То ж наша земля... Наші хати...» Яйця, сало несуть, самогонку...» Пустіте... Плакали за отруєною землею... Меблями... Речами...
А в нас служба така: не пускати. Бабка несе кошик яєць — конфіскувати й закопати. Здоїла корову, несе відро молока. З нею солдат. Похоронити молоко... Викопали вони потай свою бульбочку — забрати. І буряки, і цибулю, і гарбуза. Похоронити... За інструкцією... А все славно вродило, пишно. І краса навкруги. Золота осінь. У всіх були безумні обличчя. І в них, і в нас. А в газетах трубили про наш героїзм... Які ми героїчні хлопці... Комсомольці — добровольці!
А хто ми були насправді? Що ми робили? Я хотів би про це взнати... Прочитати... Хоча я сам там був...»
«Я — чоловік воєнний, мені накажуть — я мушу... Я дав присягу...
Але це не все... Героїчний порив теж був. Його виховували... Він нам вмовлявся ще зі школи. Від батьків. І там політруки виступали. Радіо, телебачення. Різні люди реагували по-різному: одні хотіли, щоб у них взяли інтерв’ю, надрукували в газеті, другі дивилися на все, як на роботу, треті... Мені траплялися такі, жили з відчуттям, наче вчиняють героїчне звершення. Беруть участь в історії. Нам добре платили, але про гроші мовби не йшлося. Зарплата моя — чотириста рублів, а там я діставав тисячу (в тих, радянських рублях). На ті часи великі гроші. Нам потім випоминали: «Грошву лопатою гребли, а вернулися — подавай вам машини, мебльові гарнітури без черги». Обидно, звісно. Тому що й героїчний порив теж був...
Перед тим, як їхати туди, страх з’явився. Ненадовго. А там страх зникав. Якби я міг побачити — цей страх... Наказ. Робота. Завдання. У мене був інтерес поглянути на реактора зверху, з вертольота: що там насправді сталося, як воно виглядає? Але це заборонялося робити. У карточку мені записали двадцять один рентґен, але я не певен, що воно справді так. Принцип був простісінький: прилітаєш у райцентр Чорнобиль (це, до речі, маленьке районне містечко, а не щось таке ґрандіозне, як я собі був вимальовував), сидить там дозиметрист, за десять-п’ятнадцять кілометрів від станції, він робив заміряння фону. Ці дані потім множились на число годин, що ми за день налітали. Але я звідти піднявся на вертольоті й полетів на реактор: туди — назад, перегон у обидва боки, сьогодні там вісімдесят рентґен, завтра сто двадцять... Вночі кручуся над реактором — дві години.
