Карусь і ми - Софія Парфанович

— Богу дякувати! — зідхнула я з полегшею. — Уже матимемо спокій. Тепер тільки прибрати ґараж та гарно помити землю, так щоб «і дух його не пах», як каже поет.

Малів батько взяв на себе цю велику й тяжку працю. Не знаю, як одягнувся Геракл, коли взявся до чищення Авґієвої стайні. Бо пан Дональд виглядав так, якби вибрався на війну, де вживають отруйних газів. Непроникливий комбінезон, високі гумові чоботи, довгі гумові рукавиці. Шкода тільки, що не мав протигазової маски. За зброю правив йому струмінь води та ціла батерія мітел і щіток. До полудня перед ґаражем бовваніла ціла гора відпадків і дрантя. Чого не вдалось викинути, те засунено в кут і закладено грубим склом із розбитого вікна крамниці.

Я раділа. Ґараж був чистий і пах лізолем чи якимсь іншим хемічним продуктом.

— Не бійтесь, тепер уже жадна напасть не житиме в ґаражі! — запевнював пан Дональд. — Окрім лізолю, я полив долівку міцною рідиною проти комах. Її боїться навіть найбільше кусливий комар. Що ж тоді кіт!..

І справді. Настав спокій, і Карусь наче б повеселішав. Щоправда, я повезла його до таких панів, що миють авта. Вони спершу змили його милом, опісля завезли під широкий душ, що шумить, наче рясний дощ. Кругла щітка повертається й миє авто. А потім два робітники кинулись на мокрого, але чистого вже Каруся і стали його витирати насухо м’якими ганчірками. Сяючий і задоволений, він побіг додому і в’їхав тріюмфально в ґараж.

— Ну, аж тепер заживемо гарно й щасливо! — сказала я до Каруся, зачиняючи його двері.

Не знаю, що думав він, бо нічого не відповів. Може, навіть, був розважніший за мене і вирішив відкласти радість та підождати, що трапиться далі. Днів я не лічила. Бо хто лічить дні, поки йому трапиться погана пригода? Може радше після того призадумається і каже: «Чекай, чекай! То було того дня… коли я...»

Одного дня, коли я зайшла в ґараж, побачила Смугасту. Вона сиділа собі преспокійно, склала передні лапки калачиками й молилася. Знаєте, як моляться коти? Так підспівують собі тихесенько під своїм малим носиком.

— А ти ж що тут робиш?! — вигукнула я, сплеснувши руками. — Кара Божа з котами!

Смугаста спинила на мені уважний погляд своїх зеленуватих очей і відповіла:

— Мр-р-р.

— Та ти не муркай, приблудо! Ледве я позбулася одного, а он же й друге нещастя!

Я затупотіла ногами й замахала руками, щоб прогнати Смугасту. Але вона не втікала. Лягла на спину, вигнулась дугою, передні лапки склала, задні випростувала й стала качатися на спині. Її підборіддя сяяло чистою білою шерстю, живіт — мов сніжний пух. На нього по боках вибігали тигруваті смуги. Качаючись, дивилась на мене очима, повними радости й приязни.

— Мр-р-рр! — говорила качаючись.

— Ох, доленько моя! Що ж я тепер зроблю? Ой, Карусю, що ж ми тепер зробимо?

Очевидно, Карусь не відзивався. Поперше, він зроду мовчазний, а подруге, він напевно десь чув поговірку: якось то буде… А пан Дональд злостився і лаявся і вирішив, що вб’є. Таки ось так, палкою по голові або цеглиною, що он лежить у ґаражі! Що це, мовляв, готель для котів? Тільки один виселився чи ми прогнали його, а вже друга поселилася! Цього не можна вже терпіти!

Так, отже, люта смерть чекала Смугасту. І напевно була б її постигла, якби… Я поклала собі спасти Смугасту. Як-не-як, живе створіння. І я так люблю киці! А ще такі милі, ласкаві, як Смугаста. Напевно буде легко її впіймати. А там уже доведеться везти її знову світ-за-очі.

Захопивши мішок, я йшла до ґаражу. Ішла і сміялась сама з себе: очевидно, доводиться бути живолупом та ловити котів. Може хтось зробить собі кожух чи хоч комір з них? Напевно м’якенький і теплий.

Тихо я підкрадалася до місця, де вона звичайно сиділа. Мішок напоготові. От так: за шкуру й шубовсть у мішок. Затягну торочок…

Треба сказати, що з приємністю я думала про свій плян: за карк — шубовсть… затягнула… прощавай, гостинний ґараже!

Вона була дома. Але вже не як приблуда, а як почесна гостя. А, може, й власниця кутка в моєму ґаражі…

Лежала на своєму широкому смугастому боці й подрімувала. За моїм наближенням розкрила очі й поглянула на мене ласкаво-ніжно.

— М-р-р! — сказала, тільки ж це не був оклик. То було ствердження й запрошення, мовляв: поглянь на нас! Чи до вподоби тобі мої малі?

Та ж певно, ще й як! Я стала навколішки біля гнізда, таки так, на землю та ще й зрошену всілякими смердилами. В ньому лежала Смугаста, а її м’який білий кожушок захищав і грів п’ятеро малих сліпеньких котенят. Вони перебирали зручно маціцькими рожевими лапочками і з насолодою смоктали мамине молоко.

Двоє смугастих, як мама, і двоє латастих. Ще й одно чорненьке. Їхні рожеві милі ротики міцно присмоктались до маминих пипок. Зверху прикрила вона їх лапкою. За моїм наближенням вона тільки тісніше притулила їх до себе та згорнула під свій бік. Дивилась на мене сторожко. Відкривала й закривала рота, але з нього не виходив ні один звук. Зате на лапах висунулись гострі закривлені кігті. Так, на всякий випадок…