Чорнобильська молитва. Хроніка майбутнього - Світлана Олександрівна Олексійович
Після цього випадку... У мене екзема на руках висипала. Вени понабрякали... І така байдужість до всього, не хотілося вставати з ліжка... Підійду до лікарні й назад завертаю. А я сама вже дитинки сподівалась... Як жити? Як там родити? Приїхали сюди... У Білорусь. Наровля — тихе містечко, маленьке. І більше не питайте... Не займайте мене... (Замовкає). Чекайте... Хочу, щоб ви знали... Я Бога не боюся... Я людей боюся... Ми на перших порах питали: «Де у вас радіація?» — «Де стоїте, там і радіація». Так це ж усенька земля?! (Втирає сльози). Люди поїхали... Їм страшно...
А мені тут не так страшно, як там. Ми лишилися без батьківщини, ми нічиї. Німці всі виїхали до Німеччини, татари, коли їм дозволили, в Крим, а росіян нікому не треба. На що чекати? Чого сподіватися? Росія своїх людей ніколи не рятувала, тому що велика, безмежна. Відверто сказавши, я й не почуваюся, ніби Росія — то моя батьківщина, нас інакше виховували: наша Батьківщина — Радянський Союз. От і не знаєш тепер, як душу рятувати? Ніхто не клацає тут затворами — уже й гаразд. Нам тут житло дали, чоловікові — роботу. Написала листа до знайомих, вони вчора теж приїхали. Назовсім. Приїхали ввечері й боялися вийти з будинку вокзалу, дітей не пускали, сиділи на своїх валізках. Чекали ранку. А потім бачать: люди ходять по вулицях, сміються, курять... Їм показали нашу вулицю, довели до самого нашого дому. Вони до тями ніяк прийти не могли, бо там відзвичаїлися від нормального життя, від мирного. Що ввечері можна вулицями ходити. Можна сміятися... А вранці пішли в гастроном, угледіли масло, вершки, і там-таки, в магазині — це все вони самі нам розповідали — купили п’ять пляшок вершків і зараз же випили. На них іззиралися, як на божевільних... А вони ні вершків, ні масла два роки не бачили. Там хліба не купиш. Там — війна... Цього не поясниш тому, хто сьогодні війни не бачив... Тільки в кіно...
У мене там душа була мертва. Кого б я там вродила, із мертвою душею? Тут людей мало... Будинки порожні... Живемо під лісом... Я боюся, коли багато людей. Як на вокзалі. Під час війни... (Заплакала ридма і вмовкла).
Мати:
— Тільки про війну... Тільки про війну можу говорити... Чого сюди приїхали? На чорнобильську землю? Бо звідси нас уже не виженуть. З цієї землі. Вона вже нічийна, Бог її забрав... Люди її покинули...
У Душанбе я працювала заступником начальника вокзалу, і був ще один заступник, таджик. Наші діти вкупі росли, вчилися, ми сиділи за одним столом на свята: Новий Рік, Перше травня... День Перемоги... Разом пили вино, плов їли. Він до мене звертався: «Сестро. Сестричко. Моя руска сестро». І от він приходить, а ми сиділи в одному кабінеті, стає перед моїм столом і кричить:
— Коли ти вже, нарешті, в свою Росію заберешся? Це наша земля!
Я тої миті думала, що мені розум потьмариться. Як скочу до нього:
— Куртка на тобі звідки?
— Ленінградська, — відповів од несподіванки.
— Скидай руску куртку, гад! — здираю з нього куртку. — Звідки шапка? Хвалився, що з Сибіру прислали! Знімай шапку, гад! Сорочку давай! Штани! Їх на московській фабриці шито! Вони теж рускі!
До трусів би роздягла. Здоровенний дядько, я йому до плеча, а тут звідки й сила взялася, усе б із нього здерла. Довкола вже люди зібралися. Він верещить:
— Геть од мене, навіжена!
— Ні, оддавай усе моє, руске! Я все своє заберу! — Я трохи розуму не одбігла. — Шкарпетки знімай! Черевики!
Працювали ми вдень і вночі. Состави йдуть переповнені — втікають люди... Багато росіян знялося з місця... Тисячі! Десятки тисяч! Сотні! Ще одна Росія. Відправила я о другій ночі московський поїзд, лишилися в залі діти з міста Курган-Тюбе, не встигли на московський. Я їх зачинила, сховала їх. Підходять до мене двоє. З автоматами.
— Ой, хлопці, що ви тут робите? — а в самої серце задрижало.
— Сама винувата, в тебе всі двері отвором.
— Я поїзд відправляла. Не встигла зачинити.
— Що там за діти?
— Це наші, душанбинські.
— А може, вони з Кургана? Кулябські?
— Ні-ні. Наші.
Пішли. А якби відкрили залу? Вони б усіх... І мені заодно — кулю в лоба! Там одна влада — людина з рушницею. Посадила я дітей уранці на Астрахань, наказала, щоб їх везли, як кавуни, дверей не відчиняючи. (Спершу мовчить. Відтак довго плаче). Хіба є що страшніше за людину? (Знову вмовкає).
Уже як тут ішла вулицею, щохвилини озиралася, здавалося, наче хтось за плечима напоготові... Жде. Днини там не проходило, щоб я про смерть не думала... Завжди з дому в усьому чистому виходила — у свіжовипраній блузці, спідниці, в чистій білизні. Ану ж уб’ють! Тепер лісом ходжу сама й нікого не боюся. Людей у лісі нема, жодної людини. Іду, згадую: чи то було воно все зі мною, чи то ні? Мисливців, бува, стрінеш: з рушницею, собакою й дозиметром. Теж люди з рушницею, та не такі, за людиною не ганяються. Стрілянину зачую — знаю, що ворон стріляють чи зайця женуть. (Мовчить). Тому мені тут не страшно... Я не можу боятися землі, води... Я людей боюся... За сто доларів на базарі він там купляє автомата...
Згадую хлопця. Таджика... Він гнався за іншим хлопцем... За людиною гнався!! Як біг, як хекав, я зразу збагнула, що хоче вбити... Але
