Невідоме Розстріляне Відродження - Павло Коломієць

Просторо ліг замислений Дніпро, Спокійно котить темні хвилі… Пливуть плоти. Чайки сніговокрилі Кричать і падають. Широкий рот Роззявив сом дурний, ковтаючи гачка, І гнеться вудлище… Дівчата Сміються з берега. Одна, струнка й в’юнка, Взялася косу мокру заплітати. Вже вечоріє… Пада тепла мла, Десь кроншнепи несміло обізвались, Стихає гомін дальній пароплава, І світла тінь од місяця лягла. Злива
У вогкій тьмі мов гусне тиша Вином п’янким між чорних стін… Дощ свіжо й однотонно дише. І вечір кучері густі По небу розпустив. Безумно їх вітер мчить, шматує, рве, — А в небі холодно і сумно. Бліда усмішка в безвість зве. Грогохнув грім. Зарокотали Дахи, і щогли, й небеса, І меч з розпаленої сталі Блиснув на мить і враз погас. І з болю тьми одкрилось тіло, Одкрилась рана. І вода Рвонулась струнами густими, Стурбована і молода. Ще темінь блискала і гасла, І вщерть напоєна земля Таємними німими гаслами Розмову з обрієм вела. Ще в ринвах ринули потоки І в спазмах завмирала ніч, А сон ясний, а сон глибокий Ставав із нею пліч-о-пліч. Весняна трилогія
1 Весна ще далеко була. І тільки слабі мерехтіння Її понад горами в далі Про неї ще скрито звіщали, Неначе крізь сон і маріння. Весна ще далеко була. Ніщо ще ніде не цвіло. І вихри неслися тужливо, Та й хмари тяглися юрбами, Лиш деколи цвітними снами Вставали привиддя шумливо. Ніщо ще ніде не цвіло. Та серце моє ожило! Мов річка, звільнившись од льоду, Мої почування проснулись І знову піснями