Невідоме Розстріляне Відродження - Павло Коломієць

захисту села, Де шепчеш ти лагідними устами З квітками утлими, як сміх весла. Я сплив би шумом над твоїм подвір’ям, Що взяв на себе мрії всі мої, І з дальніх борів, з дальнього міжгір’я Носив до тебе співанок рої. Порвав би я розпуки чорну тугу, Коли б я знав, що ждеш мене десь ти, Надлюдську всю зібрав би я потугу, Щоб лиш туди крізь бурю доплисти. «Я лиш одно, одно…»
Я лиш одно, одно Скажу тобі сьогодні: Криниць глибоких дно, Шляхів далеких даль, Небес одлегла синь, Найбільше чулий жаль, — Вони всі – смагла рінь, А ти… ти – та безодня, Що втонув я у ній, Ти – той чужинний шлях, Де я зблудив, як стій, Ти – та блакить блискуча, Де стриму мрій нема… Ти – та любов жагуча, Що, хоч сліпа й німа, Збудила у піснях Потужний зрив чуття, Натхненну бурю в серці… Благословлю життя, Що в нім цвітуть ці герці. «Жаром палають тугі обняття…»
Жаром палають тугі обняття, Морем хвилюється виступ грудей, І спалахують теплим завзяттям Блиски зелених любих очей. Буря цілунків, юрб голубиних, Голосно пестить лиця мої. Ген з-поза річки, стиха з долини Місяць підводить ріжки свої… Сонети серця
Сказать тобі, які у серці болі? Сказать, що грізно б’ється в серці