Невідоме Розстріляне Відродження - Павло Коломієць

тім? — Великих хмар на сонці золотім Лукавий дим це в чорнім ореолі. Сказать тобі? – Дівчина у сваволі, З якою йшов я, в серці молодім Розбила все: любов, і честь, і дім, І зблідлу посмішку ясної волі. Сказать? – Не жив, не жив я ще життя. Життя не бачив, як ішло воно. Я мріяв жити. Жив я без знаття, Що найгіркіше п’ю з гірких вино. А п’яний шум цей знищив серце болем, Мов дикий вихор все квітчасте поле. «Я пив вино, як пила б ти шампани…»
Я пив вино, як пила б ти шампани, Не знаючи, що опій п’ю, гашиш… А серце билось, стрибало скоріш, Як на шнурочку лялька з порцеляни. І були б мрій розсвітлені екрани П’янили серце все палкіш, палкіш, Коли б знічев’я не розтяв їх ніж, Коли б не сплили кров’ю серця рани… Немов з трудящого джерельця, б’є Із серця кров, розлилась довкруги, Вже затопила вогняне моє Бажання мрій, життя, борні, снаги. У хвилях котить гомони розпуки, Невольні взявши у кайдани руки! «Не бачити мені вже більш обнови…»
Не бачити мені вже більш обнови, Не пережить весни і серця бур — Бо туго, грізно затиснувся мур Довкола серця, й серце тоне в крові. Ненавиджу, ненавиджу з любови І світ, і світло, й літепло, мов щур. Останній вже чіпився серця дур, Немає глузду в серця мого мові. Сказать тобі ж я мусив це умить, Щоб ти не мріяла знайти чуття, Його краплину, чисту, як блакить, І щоб не снила любо, як дитя, Любов свою подать мені з казками… Втікай із нею, хай цвіте квітками! «Ти не злякалась. Тихо ждеш, покірно…»
Ти не злякалась. Тихо ждеш, покірно. І чую я: розсипавсь мур, як стій. Одплила кров із ран і, мов олій, Бальзам, ти їх лікуєш