Невідоме Розстріляне Відродження - Павло Коломієць

У сірих обріях поля. І знов дороги умирають В сухих рудавних коліях. І знов іде широким колом Дзвіниця синя з-за верби, А там ген-ген на видноколі, – Село й спустошені горби. – Тріпоче вітер бубонцями, Зростають рідні пустирі. А понад ними пастухами Ідуть два янголи в горі. Вони, як велетні повстали, Мов по воді полями йдуть, І бачиш ти, рожеві далі Юрбою янголів цвітуть. 3 Під вечеровим розсипом огнів Зростають чорними садами ночі, І от розбуджений пташиний спів Пітьму важку срібляним током точить. Ах, се країна попелу й пожежі! Непевні в ній будівлі деревляні — Хвіст лисячий огня не вбережеш, Коли він чоловічий зріст дістане. – Дзвіниця деревляна загуде: Жаліється і бовкає над силу, Мов за тріским огнем, на неї йде, Змежаючи безмежність – всесвіт цілий. І от побачив зір паламаря, – Там, де у тьму зникає шпиль дзвіниці, Мов янголи над зводом вівтаря Знялись в тривожній ореолі птиці. І він глядів у миготіння крил, І бачив – тихо янголи кружляють, А проміж них промінить твердо шпиль Над обступаючими ніч полями. Священний попіл
1 Золотом важкого умирання Тліє липи кучерявий дім. – Пам’ятаю я осіннєє спадання Під високим іменем твоїм. 2 Холодіють у тумані руки. О, такий тонкий туман… Слово впало важким чорним згуком. (Перев’яжем тугим шовком руки там.)